Самум (збірник). Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
широкому водійському дзеркалі відбивався пасажир на задньому сидінні. Похмурий, жовчний, у сірому костюмі; Ірина завмерла з відкритим ротом, притискаючи до вуха телефон.
Той, хто сидів позаду, дивився в дзеркало – їй у вічі.
– Ти його бачиш? – запитала Ірина водія.
Він дико зиркнув на неї й ледь не врізався в самоскид.
– Алло! – наполягала слухавка. – Ви мене чуєте? Алло!
– Зупини! – викрикнула Ірина.
Водій метнувся до узбіччя, ніби тільки цього й чекав; Ірина вивалилася з машини. Дверцята грюкнули один раз – другого стуку не було, але той, у сірому костюмі, вже стояв поруч, мовчазний і суворий.
Ірина глянула на нього – й одразу, не розмахуючись, сильно вдарила себе правою рукою по обличчю: несподівано для себе. І дуже боляче.
О десятій ранку Ірина зайшла до під'їзду з двома вивісками: «Нотаріус Попова А. Н.» та «Відьма й цілителька Ірина».
Віка відчинила їй двері й позадкувала:
– Що з тобою?
Ірина годину не дивилася в дзеркало, але здогадувалася, що на лиці синець.
– Ти додзвонилася до психіатра?!
– Уже не треба, – глухо відгукнулась Ірина. – Все минулося. Я здорова.
– Здорова?!
Віка змусила її розвернутися до світла:
– Хто це тебе?!
– Спіткнулася, – сказав візитер у сірому костюмі. Він зайшов одразу за Іриною, але Віка його не побачила.
– Спіткнулась я, гадство, – процідила Ірина. – І сама себе кулаком… об стовп… випадково.
Віка витріщила очі. Піднесла палець до пластиру на Ірининому лобі:
– А це?
– Третє око, – глумливо сказав демон за її спиною. Віка не обернулася.
– Третє око, – вичавила Ірина. – Вікусю, відчепись, будь ласка.
Віка відповіла уважним поглядом:
– Кому телефонувати?
Ірина подивилася їй за плече; демон посміхався.
– Нікому, – сказала ледве чутно. – Усе добре.
Вона машинально вийняла з сумки пачку сигарет; тієї ж миті картонка стала гарячою, як вугілля, й Ірина, скрикнувши від болю, впустила пачку.
– Курити кидаєш, – повідомив демон.
– Курити кидаю, – крізь сльози повторила Ірина. Відсунула ногою пачку. Подивилася на бліду Віку:
– На сьогодні скасовуй усіх. І будеш вільна. Сьогодні не працюємо.
– Добре, – Віка насупилася. Озираючись на Ірину, пройшла до стола, закрила ноутбук…
– Ноут нехай залишить, – сказав демон.
– Ноут залиши.
– Добре, – Віка помовчала. – Ір, я там фотографію в кімнаті знайшла. Хтось з учорашніх упустив.
«Ще б пак, – подумала Ірина. – Вчора клієнтки тут літали, як на крилах: туди-сюди, тільки двері грюкали».
– Я поки що не викидала, – продовжувала Віка, роздивляючись Іринин лоб. – Ось.
Фотографія лежала під ноутбуком: дівчина й чоловік усміхаються в камеру, на колінах у дівчини – собака.
– Її телефон, – демон раптом різко ступив уперед, ледь не налетівши на Віку. –