Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик
Читать онлайн книгу.
– ротами, порціями і раціями.
Про постій вже знали всі.
– А що ти одписав київським ченцям? – запитав хтось лінивим голосом.
– А ось що. – Зашелестіло, либонь, писар дістав складеного аркуша й прочитав, аби старшина перейнялася чернечими бідами і водночас помилувалася ладом письма.
«Ясний у Бозі преосвященний мосце отче митрополите Київський і Галицький, архіпастиру милостивий, в духу святому отче й добродію. Пан війт київський, будучи тут, у Глухові, повідав нам, що по всіх труднощах, які од військ великоруських місту Києву, усім без винятку громадянам тамошнім, навіть чорноризцям, чиняться, за єдину відраду милість вашого преосвященства маючи, жалібно ускаржився, що особливо слизько стало жити ченцям межигірським, солдати грабують їх на дорогах, не пускають у пущі, забирають собі дрова в лісі рубанії, витравлюють монастирські сінокоси кіньми своїми, отож жалосні будьте, ваше високе в Бозі превелебство, й содійте милість та одведіть руки злії».
Хтось буркнув з кутка, я наледве розчув:
– Ускаржився заєць зайцеві. Що той митрополит може вдіяти? Йому самому хвоста колодою прищемили. Написав би хоч київському губернатору.
– Уже писав, – ображено відказав Савич.
– Матимемо лихо з цим новим постоєм, – обізвався хтось лінькувато. – Розорять вщент край наш, пооб'їдають усіх до п'ят.
– У моєму колишньому полку в селі Лісківцях п'яний драгунський капітан з денщиком не втрапили додому й почали грюкати в хату до писаря, – розповідав Савич. – Писар їх не впустив, капітан видобув шпагу, денщик – палаша, і почали штрикати в двері, а далі розбили вікно й влізли до хати. Писар ухопив лопату, що нею хліб у піч садовлять, шелехнув капітана, а денщик утік, покликав солдатів, драгунів, почали вони добувати хату. Писар довго одбивався, а далі бачить, що непереливки, дітей і жінку запхав на горище й сам туди виліз, і драбину за собою втягнув. Тільки тим і врятувався. А солдати забрали сало і все чисто з скрині, побили посуд…
– Будемо мовчати, поб'ють голови.
Я впізнав голос Полуботка.
– Писар з драгунами потім «учинили віру», – оповідав далі Савич. – Драгуни поклялися на іконі, що не були в хаті, а писар, що нікого не бачив і ніхто на нього не нападав. Він бо теж боїться: спробуй доведи, що не він, а вони напали перші, їх багато… Й судитиме військовий суд.
– Дожилися, козаки, – густий, басовитий голос. – Чужі суди нас судять.
– Ніхто нас не судить… Завели, неначе над покійником. Ми що, на похорони зібралися?
Я здогадався, що то промовляє гетьман. У голосі гнів, але не вгадати, на кого гнівається йогомосць – на старшин чи на драгунів.
– Чого заснув, кобзарю? Вшквар… Розвесели… Може, склав чи почув якусь нову?
Загули бунти, жалібно задзвеніли приструнки, раз і вдруге, дужим голосом кобзар повів пісню:
Пожурились, милі браття,
Що на ногах кайдани:
Ой тепер-но ми, милі браття,
На