Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик
Читать онлайн книгу.
кров червона по морях,
Розсипалось біле пір'я по лугах.
Не знаю, не пам'ятаю, як те сталося, що я, боязкий і сором'язливий, нагледів угорі гілляку, ухопився за неї і виліз на паркан. Тільки хотів поглянути на дівчину краєм ока й зіскочити назад, у провулочок. Але дівчини не побачив. Унизу піді мною порозчепірювалися великі густі кущі аґрусу, за ними росли якісь деревця з густими підстриженими кронами, вони творили суцільну огорожу. Голос долинав з-за них. Я посунувся трохи вперед, нагнувся, а що й далі не бачив нічого, посунувся ще, випустив з руки верхню гілку і враз шелехнув униз. Не встиг злякатися, бо ледве втямив, що сталося. Лежав на траві, моя шапка полетіла під кущ аґрусу.
Опам'ятавшись, почав підводитись, простягнув руку, щоб дістати шапку, і в ту мить щось налетіло на мене ззаду. Я смикнувся, рвонувся, повернув голову й заціпенів. Мене тримав за полу медвідь. Так мені здалося спочатку. А вже потім розгледів, що то пес. Велетенський, рудий, головатий, вельми схожий на медведя. Він не гарчав, не кусався, сидів на задніх лапах і тримав мене за полу. А я не міг вирватися, та вже й не намагався – злякався Шкіра на моїй голові чомусь свербіла, по спині повзли холодні ковзкі гадючки.
Не знаю, скільки мені довелося б сидіти отако, коли б збоку не пролунав владний дівочий голос:
– А це що таке? Тур, пішов геть!
Тур випустив полу моєї свити-кунтуша, винувато дивився на дівчину. Либонь, вона бачила, що я боюся пса, тупнула ногою:
– Тур, додому!
Руда потвора знехотя потрюхикала по доріжці.
– Ти хто такий? – запитала Уляна.
– Я? Н-не знаю, – вичавив крізь неслухняні губи.
– Не знаєш, хто ти? А що тут робиш?
– Шапку шукаю.
– Де ж твоя шапка? Як вона тут опинилася?
– Ну… Вітром здуло… Йшов по вулиці. – І враз, не знаю, як те сталося: – Я бачив учора тебе на танцях, хотів побачити ще раз… – Я все ще сидів на землі. Дівчина почала сміятися.
– Ти думав, що я танцюватиму перед тобою? Ой, пробі, не можу… І який же ти кумедний… А як тебе Тур тримав за полу… То он ти чого вбрьохався в чужий сад! А може, ти злодюжка? А чи зарізяка?
Її очі сміялися.
– Який я зарізяка… Шапку шукаю…
– От капосна шапка. Де ж вона?
– Оно за кущем…
– То бери її…
На доріжці за деревами почулося неголосне тупотіння, далі покашлювання. Сміх злетів з губів дівчини.
– Тато!
Я перепудився дужче, ніж тоді, коли на мене насів пес. Це ж така ганьба!.. Заліз до гетьманського саду! Розкажуть батькові… Знеславив дівчину… Я микуляв очима, сопів, а кроки наближалися.
– Ховайся! – прошепотіла Уляна. Либонь, також не хотіла, аби батько заздрів її з парубком. А чи хотіла пожартувати наді мною. Скоріше останнє. Я порачкував за аґрусовий кущ, вліз у нього по самі плечі, заплутався, зав'яз, зашпортався.
– Це ти, дочко? – пролунав хрипкуватий голос. – Що ти тут робиш?
– Гуляю, тату.
– А з ким то ти розмовляла?
Я