Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик
Читать онлайн книгу.
до хати зайде одна стара жінка, а вже за нею вона, Уляся. І вийшла, і по якомусь часові до хати справді зайшла стара жінка, її обличчя було зчорніле й зморщене, щоки позападали, по-старечому ощирений рот кривився, одіж висіла лахміттям, в тремтячій руці тримала кривулясту палицю. Стара додибцяла до лави, сіла, закашлялась, подивилася на нас непривітно й забубоніла: «А де та вертихвістка, куди повіялася?» Не перехрестилася, не глянула на ікони, а бубоніла й бубоніла дедалі голосніше та голосніше, й прохоплювалися в її шемранні слова «чорт», «сто кіп лиха», «болячки», й нам з Оленкою стало моторошно, й Оленка прочинила двері та покликала в сіни:
– Улясю, де ти? Кого це ти впустила до хати?
І раптом у хаті пролунало:
– Себе!
На наших очах стара переродилася, зморшки розправилися, рот стулився, чорні очі заіскрили сміхом. Шовковою хусткою стерла з чола і щік сажу.
– Це справді ти? – пробелькотіла Оленка. – Тю на тебе.
Я не міг стямитися. Я не раз бачив театр, наш, спудейський, сам грав у ньому, там спудеї перевдягалися та перевтілювалися і в ангелів, і в нечистого, і в старців, і в королів, але це було щось зовсім інше. Це не було лицедійство, Уляся просто стала старою жінкою, просто-таки старою відьмою, а ось тепер знову перекинулася в дівчину. Вона сиділа на лаві й сміялася, а мені не було смішно, дивився на неї зі змішаним почуттям страху, захоплення й чомусь жалю.
Посміхалася вже й Оленка, тепер я дивився на них обох і думав про те, які ж вони в усьому несхожі. Оленка проста, довірлива, нелукава, жартівлива, і весь Оленчин вигляд відповідав її єству: кругле, з високим чолом, трішки кирпатим носиком, повними припухлими вустами личко, карі очі, біляве кучеряве волосся – вся на видноті, аж світиться веселістю й безхитрісністю, а чорнюща, як ніч, з глибокими відьомськими очима, міцно стиснутими губами великого рота Уляна – незрозуміла, дивна, чимось небезпечна й чимось, неначе чар, ваблива. Я глибоко відчував ту вабливість, той чар, боявся його й ішов на нього. Все частіше й частіше думав про Улясю, думав увечері, лягаючи спати, й засинав з її образом, і не міг зрозуміти, що зі мною коїться. Одначе часто й гнівався на неї, злість напливала на мене, як туман, але по хвилі розвіювалася. Мене тривожило, що на Улясю невідривно дивиться Гнат, пасуть її очима на вулиці та в церкві інші парубки, чомусь саме її, а не Оленку, теж красиву, може, навіть гарнішу, ніж Уляся. Гарнішу? Ба, ні! Уляся, якби схотіла, могла б причарувати камінь. Розпашіла, розвеселіла, вона була, як блискавиця, аж сяяла красою, аж обпікала, до неї було страшно доторкнутися й праглося того. О, як мені хотілося доторкнутися до Улясі! Щоб не отако – випадково, в дверях чи беручи в неї щось з рук, коли вона байдужа й не дивиться на мене, а щоб інакше – значуще, ніжно, голубливо, й щоб вона відповіла на мій доторк. Та як вона може відповісти? Потютькові, поповичу?… А те ще: вона – гетьманівна! Вийде заміж за кого захоче. Я розумів: краще мені не ходити в гостину до Скоропадських, краще оминати той двір, там оселилася любов, оселилося лихо!
Я знав багато віршів та пісень