Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик
Читать онлайн книгу.
лицарі за дівчину проштрикують один одного шаблями. А ти… проштрикнув би кого-небудь?
Я розгублююся.
– Мабуть… ні. Та й тепер вже не штрикають. То раніше.
– Не проштрикнув би?
– Ну… Якби він мене дуже образив.
– А якби образив мене?… А ти стояв поруч?
– Тебе ніхто не образить. Ти – гетьманівна.
– Не хитруй.
Й глибоко зітхає.
– Ніхто мене, Іване, не кохав і не покохає… Це я так… Та й цур йому, тому коханню. Кажуть, що воно, як хвороба. Чи правда? – І дивиться на мене по-пташиному, повернувши голову в бока.
– Звідки мені знати…
– Ти ще не закохувався жодного разу?
– Тисячу разів, – випалюю я.
Уляся дивується.
– Як то?
– А так… У Києві. Побачу гарну панянку й одразу закохаюся, – виповідаю правду. – А завтра побачу ще іншу… Вродливішу.
– Страшний ти парубок, Іване, – регочеться Уляся і враз серйозніє. – То не кохання. То так. А я й сама… Та ж я й не гуляла, не дівувала ще. Мати й зараз має мене за дитину. На вулицю не пускала. А ти не знаєш, чи правда, що там хлопці з дівчатами цілуються? Грища всілякі з цілуваннями, в хусточки або в діжечки.
– По-моєму, то таке цілування, наче з родичами або в церкві…
– Але ж потім виходять за тих парубків заміж… Значить, не таке. На вечорницях хлопці та дівчата вподобують одне одного… Але я так, мабуть, не змогла б. І не хочу такого. А може, й ніякого.
– Сподіваєшся зустріти князя?
– А що ж… Хоч… Може, й не зустріну. Й, либонь, його зовсім немає такого, щоб під мої мислі.
– Як то немає? – дивуюся я.
– А так… Кохання – це те, що люди вигадують самі собі. Вигадають і наділяють усім тим, що вигадали, парубка або дівчину. Хіба я не бачила… Така гарна була в нас пташниця, а покохала пройдисвіта і бандюгу. Та ще як покохала! Всі бачили, що він за молодець, а її осліпило.
Я дивуюся знову тепер вже з отакого Улясиного розумування.
– Тоді чого чекати? Потрібно виходити за того, хто трапився перший.
– Любов з'їдають миші… – раптом кинула.
– Звідки ти знаєш? Та тоді більше нічого чекати.
– Е ні, хочеться на щось сподіватися. Всі сподіваються… Хоч його й не буде.
– Якщо воно справжнє…
– А справжнє яке? – чомусь пошепки запитує Уляся.
Я соромлюся сказати, що також майже не знаю, яким є справжнє кохання. Мабуть, про це так само важко сказати, як і про те, яким є справжнє життя. Нам усім чомусь соромно казати правду про себе, навіть правду хорошу. Ті, хто побував на війні, соромляться сказати, що вони нікого не вбили, ті, хто чесно прожив у подружньому житті, що не знали перелюбу…
Либонь, Улясі скучно, й вона не відстає від мене:
– Що ж ти любиш, Іване?
– Книги всілякі. А ти? – поспішаю перекинути клубочок назад.
– Я? Бродити вночі по полю…
– Ти? Вночі? По полю? – торопію. – І тебе пускають?
– В тім то й річ, що не пускають. Це я у