Рушайте, хлоп'ята».

      І Яремі дали коня

      Зайвого з обозу.

      Усміхнувся на воронім

      Та й знову у сльози.

      Виїхали за царину;

      Палають Черкаси…

      «Чи всі, діти?» «Усі, батьку!»

      «Гайда!» Простяглася

      По діброві понад Дніпром

      Козацька ватага.

      А за ними кобзар Волох

      Переваги-ваги

      Шкандибав на конику,

      Козакам співає:

      «Гайдамаки, гайдамаки,

      Залізняк гуляє».

      Поїхали… а Черкаси

      Палають, палають.

      Байдуже, ніхто й не гляне.

      Сміються та лають

      Кляту шляхту. Хто балака,

      Хто кобзаря слуха.

      А Залізняк попереду,

      Нашорошив уха;

      Іде собі, люльку курить,

      Нікому ні слова.

      А за ним німий Ярема.

      Зелена діброва,

      І темний гай, і Дніпр дужий,

      І високі гори,

      Небо, зорі, добро, люде

      І лютеє горе —

      Все пропало, все! нічого

      Не знає, не бачить,

      Як убитий. Тяжко йому,

      Тяжко, а не плаче.

      Ні, не плаче: змія люта,

      Жадна випиває

      Його сльози, давить душу,

      Серце роздирає.

      «Ой ви, сльози, дрібні сльози!

      Ви змиєте горе;

      Змийте його… тяжко! нудно!

      І синього моря,

      І Дніпра, щоб вилить люте,

      І Дніпра не стане.

      Занапастить хіба душу?

      Оксано, Оксано!

      Де ти, де ти? подивися,

      Моя ти єдина,

      Подивися на Ярему.

      Де ти? Може, гине,

      Може, тяжко клене долю,

      Клене, умирає

      Або в пана у кайданах

      У склепу конає.

      Може, згадує Ярему,

      Згадує Вільшану,

      Кличе чого: «Серце моє,

      Обніми Оксану!

      Обнімемось, мій соколе!

      Навіки зомлієм.

      Нехай ляхи знущаються,

      Не почуєм!..» Віє,

      Віє вітер з-за Лиману,

      Гне тополю в полі,

      І дівчина похилиться,

      Куди гне недоля.

      Посумує, пожуриться,

      Забуде…