Щоб під чужим тином сльози виливать!

      Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,

      Щоб не довелося москаля шукать,

      Щоб не довелося, як Катря шукає…

      Тоді не питайте, за що люде лають,

      За що не пускають в хату ночувать.

      Не питайте, чорнобриві,

      Бо люде не знають;

      Кого бог кара на світі,

      То й вони карають…

      Люде гнуться, як ті лози,

      Куди вітер віє.

      Сиротині сонце світить

      (Світить, та не гріє) —

      Люде б сонце заступили,

      Якби мали силу,

      Щоб сироті не світило,

      Сльози не сушило.

      А за віщо, боже милий!

      За що світом нудить?

      Що зробила вона людям,

      Чого хотять люде?

      Щоб плакала!.. Серце моє!

      Не плач, Катерино,

      Не показуй людям сльози,

      Терпи до загину!

      А щоб личко не марніло

      З чорними бровами —

      До схід сонця в темнім лісі

      Умийся сльозами.

      Умиєшся – не побачать,

      То й не засміються;

      А серденько одпочине,

      Поки сльози ллються.

      Отаке-то лихо, бачите, дівчата.

      Жартуючи кинув Катрусю москаль.

      Недоля не бачить, з ким їй жартувати,

      А люде хоч бачать, та людям не жаль:

      «Нехай, – кажуть, – гине ледача дитина,

      Коли не зуміла себе шанувать».

      Шануйтеся ж, любі, в недобру годину,

      Щоб не довелося москаля шукать.

      Де ж Катруся блудить?

      Попідтинню ночувала,

      Раненько вставала,

      Поспішала в Московщину;

      Аж гульк – зима впала.

      Свище полем заверюха,

      Іде Катерина

      У личаках – лихо тяжке! —

      І в одній свитині.

      Іде Катря, шкандибає;

      Дивиться – щось мріє…

      Либонь, ідуть москалики…

      Лихо!.. серце мліє —

      Полетіла, зустрілася,

      Пита: «Чи немає

      Мого Йвана чорнявого?»

      А ті: «Мы не знаем».

      І, звичайно, як москалі,

      Сміються, жартують:

      «Ай да баба!