Генерали імперії. Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
Обліплений снігом візник, схожий на снігову бабу, марно лупив коней батожищем, але навіть і четвірка коней не змогла висмикнути ридван на тверде – з їхніх спин і боків парувало.
Кутаючись у чималий дорожній кожух, Дорошенко вийшов з ридвану й провалився вище колін, сяк-так вибрався на тверде й став спиною до вітру.
Спішившись, стрільці обліпили ридван, гуртом допомагаючи коням. Стольник Семен Алмазов, висунувшись з ридвану, заходився підбадьорювати служивих рідним матом у кілька поверхів, до якого вони звикли і який діяв на них позитивно. Очевидно, стольник ще й постарався (а він з натхненням лаявся на всі заставки), чи лихослів’я подіяло, але стрільці жвавіше заметушилися.
– Ну, ребятушки… мать-перемать… – Стольник давав точні вказівки, віками перевірені в Московії поради: – Туди… пере-т-туди!… Така мать-ать… (Чиюсь матір стольник згадував частіше всіх).
Коні заворушилися, їм допомагали стрільці, а тим і тим залюбки допомагав стольник – все тією ж безконечною і винахідливою матірщиною…
Аж тут із заметілі донісся ґвалт, і на бруківку вискочив чималий сірий звір, з добру вівцю завбільшки. Вздрівши валку, звірюга з несподіванки аж присів на задні лапища. Його очі яріли жаринами й двома вогниками світилися в білій млі, із загривка сочилася кров – така яскрава в білій круговерті, що аж у вічу різало.
Зустрівшись поглядом з Дорошенком, звір наче здивовано рикнув: «О, а ти чого тут опинився?! Тікай, брате, якщо ноги маєш. Москва таких як ми з тобою, неласкаво зустрічає…»
З роззявленої пащеки з висолопленим язиком звисала кривава піна.
Та ось із білої завії вигулькнув гурт розхристаних дядьків в армяках і без шапок – на зарослих бородатих обличчях виднілися тільки широко розкриті роти – переслідувачі щось завзято кричали. Не так від злості, як, напевне, від молодечого захвату.
– Ат-ту його!!! Ату-у-у!!! – донеслося до гетьмана, як вітер повернувся в його бік. – По хребту сєрого!.. В дихало!.. В мордяку!.. Селезінку!!. Ядрьоная мать!..
Дорошенку чомусь стало шкода сіроманця – як наче б відчув у ньому товариша по нещастю.
– Хо-орош, сєрий розбойнік! – вигукнув у захопленні стольник. – Ай да волк-волчище! Бачиш, гетьмане, які в нас вурдалаки в граді бігають?! По льоду Неглінної чи Москви-ріки забрів у місто. Ну теперя мужички відведуть душечки!…
Звір зник у заметілі, лишаючи в білому снігу кривавий слід, по якомусь часі зникли в тій завії й переслідувачі, й швидко з того боку, куди вони подалися, почулося протяжне, напевне ж, прощальне виття – мужики відводили душі. Та ось виття урвалося, натомість почулися глухі удари і схвильований гул мужиків…
Чомусь стало жаль вовка, добрий звір, розкішний… Коні і люди нарешті спільними зусиллями витягли ридван на тверде, і валка рушила далі загаченими снігом московськими вулицями…
– Що, гетьмане, закручінілся, уздрівши загнаного вовка? – Вже як сіли в ридван і рушили, запитав стольник полоняника, якого, виконуючи царське повеління (а раптом йому яка нагорода перепаде?),