– Інцидент з Барятинським, панове, – почав свою розповідь Петро Сергійович, – штучно, з вини намісника, набрав політичного забарвлення. Це, їй-богу, смішно звинувачувати мене у вільнодумстві, неповазі до престолу – чистий тобі якобінець, та й годі. Але ж самі знаєте: Барятинський за своїм психологічним складом був цілковитим солдафоном. Якщо йому колись легко вдавалося тримати в руках кавказьку армію, то, ставши намісником, він не міг дійти ладу з персоналом апарату. Крім того, розпирала його пиха: адже самого Шаміля взяв у полон! Він таки не міг перемогти своєї зарозумілості від перемоги над горцями і вимагав за неї більшої, ніж належалося, уваги до себе. А на мені його самодурство окошилося, ще б пак: вийшов без дозволу з кабінету, не поклонившись у пояс. То давай пришиємо йому політику, є ж привід: прилюдно обняв колишнього шліссельбурзького в'язня! І поламав зуби. Чиновники – як родичі: стиснеш одного за палець – усім болить. Так і тут – намісник переборщив, а мої підлеглі, вони завжди знаходили зі мною спільну мову, послали скарги самому государю. І, як вам відомо, Барятинський змушений був подати у відставку.

      Та вас цікавить передусім моя дружба з опальним Гулаком. То справді дивина: дружба між високим царським урядовцем – ні більше ні менше – головою сенатської ревізії по Сибіру, а потім пермським губернатором – і засланцем з такою ось атестацією Орлова: «Найбільш затятий злочинець, який вперто не зізнається у своєму злочині». А я побачив іншого – у тій самій особі, і, повірте, він мені відкрився. Що ж, карати його насправді було за що, чей замахнувся на наші одвічні державні основи, але, з іншого боку, він у покорі відбув тюремний строк і заслання, при мені дав обітницю мовчати, якої ревно дотримується, то що – накажете за один і той же злочин карати його двічі, тричі? А крім того, ця людина настільки благородна й освічена, що не любити її просто неможливо…

      У половині червня 1850 року (я тоді вже служив у Пермі) із Петербурга в супроводі двох жандармів доставили і здали під квитанцію пермському губернаторові Огарьову небезпечного державного злочинця Миколу Івановича Гулака з приписом встановити за ним найсуворіший нагляд. У Пермі звикли до висланців – тут був, так би мовити, перевалочний пункт, звідки їх після офіційного зняття поліцейського нагляду розсилали по всій імперії. Раніше, приміром, ще до мене, бував у Пермі вільнодумець Олександр Герцен, який потім виїхав за кордон і багато клопотів наробив нам своєю писаниною. Що то за спосіб – виганяти таких з країни? Хай би тут покутували та виправлялися…

      Я зайнявся Гулаком. Познайомився з його справою – це входило в мої обов'язки. Знаєте, я по-справжньому стурбувався: нам, за документами, прислали неабияку каналію! Сам імператор займався ним… Два місяці тому Микола І власноручно наклав резолюцію на рапорті Третього відділу про закінчення строку ув'язнення Гулака: «Комендант фортеці Троцькой хай заявить арештованому, що коли він усе відверто напише, то доля