Володимир. Семен Скляренко
Читать онлайн книгу.
Ярополка дивляться очі, що нагадують очі Богородиці на візантійській іконі.
5
Гурт виснажених людей з довгим волоссям, у чорних рясах, підперезаних мотузяними поясами, крокував Червенським шляхом. По черзі змінюючись, ці люди несли на ношах велику, зроблену з кипарисового дерева й оздоблену сріблом корсту[48], позад них у закритому візку, запряженому четвіркою коней, їхало два священнослужителі – єпископ Лев і священик Рейнберн; час від часу вони визирали у віконце візка, байдужими очима дивились на безконечний гостинець[49], там же у візку їли й пили вино, часом поринали в блаженний сон. Ще далі за візком гарцювало на баских конях десятків зо два озброєних вершників.
Так вони дістались до города Києва з Щекавиці, в яку впирався гостинець, потрапили на Подол, говорили з градськими мужами, добивались до князя Ярополка.
Дізнавшись, що це за люди, князь Ярополк прийняв їх у Золотій палаті, вислухав.
– Ми прийшли до тебе, княже, з священного города Рима, від папи Бенедикта, побувавши в імператора Оттона, а пізніше – польського князя Мешка. І папа Бенедикт, і імператор Оттон, і князь Мешко веліли тобі кланятись, княже Ярополче.
– Спасибі Папі Римському, що пам’ятає про нас, дяка імператору Оттону й князеві Мешкові, – відповів на це князь Ярополк. – Будете в них, передавайте й їм мій уклін. Що ж привело вас, святі отці, в нашу землю?
– Як слуги Господа, дбаємо не токмо про свою паству, думаємо про людей, всюди сущих. Уже віра католицька просвітила всю Німецьку імперію, твої сусіди – поляки, княже Ярополче, – також мають єпископів від папи. Бажали б ми й приїхали з тим, щоб просвітити і Русь, привезли з собою нетлінні мощі Климента Римського, священні книги.
Князь Ярополк відповів на це:
– Я християнин.
Єпископ Лев і священик Рейнберн здивовані й стурбовані.
– Невже князь прийняв цю віру від константинопольських патріархів?
– Ні, я прийняв її від болгарських священиків.
– На болгарських священиках немає благодаті Божої, вони суть самі собою поставлені, навіть патріарха свого нині не мають.
– Я прийняв від них не церкву, а віру, множество людей Русі молиться різним і кожному любим богам.
– Але ж істинна, християнська віра мусить нарешті прийти на Русь, вона нині обіймає весь світ.
Ярополк довго думав.
– Думаю, віра християнська прийде на Русь, – повільно сказав він. – Сам того хочу, проте зараз не можу дати її всім своїм людям. На все свій час…
– Княже Ярополче, – заволали священики. – Але коли прийде цей час, ти візьмеш її від нас. Папа Римський благословить людей руських і дасть їм церкву, імператор німецький і князь польський, яко слуги одного престолу, будуть друзями київських князів.
Ярополк розумів, чому ці священики з’явились у Києві, – отже, не тільки віра, а й зброя була в їхніх руках.
– Святі отці, – відповів він, – про віру мушу думати не токмо сам, а й з усіма людьми своїми. Скажуть люди й дружина – сам пошлю слів
Корста – труна.
Гостинець – шлях.