Раніше ніж їх повісять. Джо Аберкромби
Читать онлайн книгу.
які б заявляли, ніби ступали на його землю, навіть зі славетного Ордену навігаторів, а брати мого ордену добре відомі… так би мовити, неправдоподібними заявами.
Лоґен неквапливо почухав собі обличчя, шкодуючи, що не спитав Баяза про його плани раніше.
– Здається, це довгий шлях.
– Правду кажучи, неможливо уявити ще віддаленіший пункт призначення.
– А що там?
Лонгфут знизав плечима.
– Спитай нашого наймача. Я знаходжу шляхи, а не причини. Прошу піти за мною, майстре Дев’ятипалий, і, благаю, не зволікай. Якщо ми будемо прикидатися купцями, нам треба чимало зробити.
– Купцями?
– Такий Баязів план. Купці частенько ризикують, подорожуючи на захід, від Калкіса до Дарміума й навіть далі, до Аостума. Ці міста досі великі й майже відрізані від зовнішнього світу. Привозячи туди іноземні предмети розкоші – спеції з Гуркулу, шовки з Сулджуку, чагу з Півночі, – можна отримувати астрономічні прибутки. Ба більше, виживши, за місяць можна заробити втричі більше, ніж вкласти! Такі каравани трапляються часто – звісно, добре озброєні та добре захищені.
– А як же ті мародери та грабіжники, що вештаються рівниною? Хіба вони не полюють саме на купців?
– Звичайно, полюють, – відповів Лонгфут. – Це інкогніто, напевно, покликане захищати від якоїсь іншої загрози. Спрямованої саме на нас.
– На нас? Ще одна загроза? Нам потрібні ще загрози?
Але Лонгфут уже пішов геть і навряд чи міг щось почути.
Принаймні в одній частині Калкіса велич минулого ще не померкла остаточно. Зала, в яку їх провели їхні чи то охоронці, чи то викрадачі, була справді розкішна.
Обабіч лункого приміщення тягнулися два ряди колон, високих, як дерева в лісі, та витесаних із відшліфованого зеленого каменю, прикрашеного блискучими срібними прожилками. Висока стеля була пофарбована в насичений синьо-чорний колір, усіяний цілою галактикою сяйливих зірок із позначеними золотими лініями сузір’ями. Простір перед дверима заповнював глибокий і абсолютно тихий басейн із темною водою, у якій усе відображалося. Внизу була ще одна затінена зала. За нею було ще одне затінене нічне небо.
Імперський легат розслаблено лежав на дивані, що стояв на високому помості у віддаленому кінці приміщення, а стіл перед ним був заставлений делікатесами. Легат був здоровезний, кругловидий і тілистий. Його пальці, рясно внизані золотими перснями, підхоплювали ласі шматочки й закидали до відкритого рота, а очі на мить зупинилися на двох його гостях – чи двох його в’язнях.
– Я Саламо Нарба, імперський легат і губернатор міста Калкіс. – Він поворушив ротом, а тоді виплюнув оливкову кісточку, яка дзенькнула, впавши на тарілку. – Ви – той, кого називають Першим з-поміж магів?
Маг схилив лису голову. Нарба підняв келих, затиснувши його ніжку між важкими вказівним і великим пальцями, відпив чималу порцію вина, неквапливо покрутив його в роті, стежачи за ними, а тоді ковтнув.
– Баяз.
– Саме так.
– Гм-м.