Раніше ніж їх повісять. Джо Аберкромби
Читать онлайн книгу.
очі й витискав із них колючі сльози. «Можна подумати, ніби мене хоче позбутися навіть погода».
Практик Вітарі обережно йшла парапетом поряд із ним, витягнувши руки, як циркачка на канаті. Ґлокта насуплено подивився на її довготелесу чорну постать на тлі блискучого неба. «Вона могла б так само легко йти тут, унизу, і більше не робити з себе посміховисько. Але так принаймні завжди є шанс, що вона впаде». Суходільні стіни були заввишки щонайменше двадцять кроків. Уявивши, як улюблений практик архілектора оступається, ковзає й летить із валу, чіпляючись руками за порожнечу, Ґлокта дозволив собі ледь помітну усмішку. «Може, під час смертельного падіння вона розпачливо закричить?»
Але вона не падала. «Сучка. Без сумніву, обдумує свій наступний звіт для архілектора. “Каліка й далі борсається, як риба на березі. Він ще не знайшов жодних слідів Давуста чи якогось зрадника, хоч і допитав півміста. Єдина людина, яку він заарештував, – його ж колега з Інквізиції…”»
Ґлокта прикрив очі рукою та примружено глянув на сліпуче сонце. Неподалік від нього починався кам’яний перешийок, що з’єднував Дагоску з материком, мав щонайбільше кількасот кроків завширшки в найвужчій точці й був оточений іскристим морем. Дорога від міських воріт проходила брунатною смугою крізь жовті кущі й вела на південь, до сухих пагорбів на материку. Над дорогою квилили та кружляли декілька жалюгідних на вигляд морських птахів, але жодних інших ознак життя не було.
– Можна позичити в вас підзорну трубу, генерале?
Віссбрук відкрив трубу і сердито пхнув її Ґлокті у простягнуту руку. «Явно вважає, що в нього важливіші справи, ніж водити мене оборонними спорудами». Генерал важко дихав, напружено виструнчившись у своїй бездоганній формі; його огрядне лице блищало від поту. «Докладає всіх зусиль для збереження професійної виправки. Крім виправки, у цьому йолопі немає нічого професійного, але, як каже архілектор, чим багаті, тим і раді». Ґлокта підніс латунну трубку до ока.
Гурки збудували частокіл. Високу огорожу з дерев’яних паль, що обрамляли пагорби, відрізаючи Дагоску від материка. По той бік стояли розкидані намети, там і тут здіймалися тоненькі бовдурики диму від багать, на яких щось готували. Ґлокта ледве бачив, як рухаються крихітні постаті та виблискує на начищеному металі сонце. «Зброя та обладунки, і того, і того вдосталь».
– Колись із материка надходили каравани, – пробурчав Віссбрук. – Минулого року їх бувало по сотні на день. А тоді почали прибувати імператорські вояки, і торгівців стало менше. Огорожу доробили пару місяців тому. Відтоді не з’явилося навіть віслюка. Тепер усе має надходити кораблями.
Позирнувши за огорожу, Ґлокта оглянув табори позаду, від моря з одного боку до моря з другого боку. «Вони просто грають м’язами, демонструють силу? Чи налаштовані абсолютно серйозно? Гурки обожнюють ефектні видовища, але й не проти добрих боїв – так вони й завоювали практично весь Південь». Він опустив підзорну трубу.
– Скільки, на вашу думку, гурків?
Віссбрук знизав плечима.
– Це неможливо