Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі. Сборник

Читать онлайн книгу.

Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі - Сборник


Скачать книгу
бідно із ними жив, що не мали що за зуб кинути. Ходив до багачів заробляти і якось пхав біду наперед. Найстарший син Панас вже мав дванадцять років. Був він великий дивак. Якось підходить до батька і каже:

      – Тату, пускай мене межи люди, може, щось зароблю, та й легше нам буде.

      Думає собі батько: «Богу дякувати, що хоч один з моїх плечей злізе».

      Зібрався син та й пішов. Йшов собі, йшов та й повертає в якесь село. Коло крайньої хати стоїть молодиця й плаче.

      – Чого ви, ґаздине, плачете?

      Подивилася, що то малий, обідраний, голодний і каже:

      – А йди ж ти, бахуре, своєю дорогою. Що ти можеш мені порадити?

      – Пораджу, ґаздине.

      – То ходи до хати.

      Увійшли до хати. Посеред хати, бачить він, – квочка з курчатами.

      А ґаздиня каже:

      – Дивися: квочка вивела вісімнадцять курчат, але ні одне не знає, де в неї дійки. Поздихають з голоду.

      – Що ви мені дасте, як курчатка зараз знайдуть дійки?

      – Що хочеш. Мій чоловік продав два воли і вторгував багато грошей. Віддам тобі всі ті гроші, як покажеш. Бо чоловік казав, ніби я така дурна, що не знаю, де в квочки дійки. Хочу йому доказати, що я не дурна.

      – Дайте мені жменю кукурудзи.

      Дала кукурудзи. Він розжорнував на крупу, насипав під квочку, дав води – курчатка дзьобають, ціпкають.

      – Оце, – каже, – такі їх дійки.

      Жінка дуже втішилася, дає хлопцеві гроші й дякує не надякується. Той забрав гроші та й пішов. У місті купив собі файне вбрання, пообідав, йде далі та й думає: «Чи то всі багачі такі дурні, чи лише ця жінка?» Іде, оглядається, а на коні летить якийсь вершник. «Чи то не чоловік тієї жінки?» – подумав.

      Знімає з голови шапку, кидає до землі й тримає.

      – Слухай, – каже вершник, – чи ти не бачив тут обдертого малого приблуди?

      – Бачив. Йшов прямо, тоді завернув наліво, тоді направо, але ви його не наздоженете, бо там далі ліс. Я би його скоро наздогнав.

      – Йой, що хочеш дам, лише наздожени й приведи сюди!

      – Е, ні, – каже Панас. – Я під шапкою тримаю золотого пташка і маю тримати аж до вечора, поки князь не приїде. Якби він утік, то князь би мені голову відрубав.

      – Я потримаю, – каже багач. – А ти сідай на мого коня й лови того злодюгу, бо втече.

      Панас сів на коня, стежками заїхав у ліс, а тепер шукай не шукай, багачику.

      А багач тримав шапку аж до вечора – нема ні хлопця, ні князя.

      – Гей, він мене, відай, обманув.

      Пхає руку під шапку, а там нема нічого. Повертається багач пішки додому.

      – А де ж кінь? – питає жінка.

      – Йой, жінко, прости мені! Той подертюх і тебе обманув, і мене. Я ще йому коня додав до волів. Винні ми обоє. Я тобі дарую твою помилку, а ти мені даруй мою.

      А цей хлопець ріс не по днях, а по годинах. Вже ніби має двадцять років. Приїжджає до міста, продав коня, а сам заходить до ресторану, де пияки п'ють. Сказав подати паленки і закусити.

      Дивляться пияки на нього: якийсь файний хлопак – має гроші. Починають бесіду:

      – Слухай, звідки ти?

      – Здалеку.

      – Куди йдеш?

      – Шукаю служби.

      А один з цих пияків


Скачать книгу