Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці. Сборник
Читать онлайн книгу.
до покою, покличемо паламаря й дяка і при свідках умову складемо, аби ти від своїх слів потім не відмовлявся.
Піп послав за свідками. А коли ті невдовзі прийшли, стали писати договір. От піп і каже:
– Якщо ти, леґеню, будеш мені погано робити, то я тебе прожену й зернини не дам.
– Як так, то й так, – погодився гуцул. – А коли ви, отче, порушите умову, віддасте мені наперед усю платню за рік.
Так і записали.
Другого дня вранці вийшов піп на ґанок – поглянути, як це новий наймит орудує ціпом. Та ба! Щось не чути на току роботи. Панотець послав наймичку.
Метнулася наймичка в стодолу і через мить вистрибнула звідти червона, як рак.
– Він… Він… Ой, не можу…
– Що ж він? – допитував піп.
– Та підіть погляньте…
Розсердився піп, подався до стодоли. Дивиться: сидить наймит на свіжому сіні у чому мати народила, схрестив на грудях руки.
– Це так ти мені служиш, дармоїде? – затіпався у гніві панотець.
– А що ж мені робити? – спокійно каже наймит. – Я ж на вас, панотче, від самого досвітку чекаю. А вас як нема, так і нема.
– Що ти плетеш, дурню?
– Ой, і коротка у вас пам’ять, отче. Ми ж домовилися при свідках, що ви мене будете одягати й годувати. Забули? Ото я й жду, коли ви мене одягати прийдете. Та й перекусити вже не завадило б…
Аж тепер зрозумів піп, що пошився в дурні, але було пізно. Довелося попові-хвалькові відміряти хитрому гуцулові три мішки зерна.
Про скупого багача
Один багач був дуже скупий. Коли наймав собі робітника, ставив перед ним миску борщу. Якщо голодний надто запопадливо накидався на їжу, скупердяга показував йому на двері:
– Іди, небоже, шукати собі деінде роботи, бо в тебе писок, як ворота. З таким апетитом ти мене до тижня жебраком зробиш!..
І проганяв. А коли когось наймав, то так його, бідолашного, годував, що той сам від нього утікав.
Почув про цього скнару один кмітливий парубок і надумав провчити його. Добре попоївши та ще прихопивши із собою шматок сала, він найнявся в багатого.
Другого ж дня господар загадав піти в ліс – заготовити дерево на нову конюшню. Сіли снідати. Сам багач їсть м’якушку з хліба, наймитові скоринки підсовує. А тому і байдуже!
Працювали в лісі, поки сонце не зійшло з полудня. Зголоднів хазяїн, не витримав такого посту й каже:
– Уже пора щось на зуб покласти.
– Може, й пора, – відповідає наймит. – Але мені їсти ще не хочеться.
– Як же це так? – не вірить багач.
– Я, – сміється парубок, – наївся сухих скоринок. Поки вони в череві не розм’якнуть, доти я не потребую їсти.
– Ех, прогадав! – почухався хазяїн. – Пожди-но, вдруге я буду хитріший!
Наступного дня зробив навпаки: віддав наймитові всю м’якушку хліба, а сам поїв скоринки. Після сніданку подалися молотити жито. Ще було далеко до обіду, а багач охляв – ні руками, ні ногами не може ворухнути. Бо на сухих скоринках довго не потягнеш!
Зиркає на наймита, а тому й за вухом не свербить. Ціп так і витанцьовує в його дужих руках.
– Ходімо вже