Хотин. Ю. В. Сорока
Читать онлайн книгу.
плямами. Тих поборників ісламу, котрі намагалися відповзти за каміння, козаки добивали поодинокими прицільними пострілами.
Десь ізнизу вітер доніс погрозливе виття сотень горлянок – турки не сподівалися на такий розвиток подій, тож були приголомшені.
– Маєте свого Аллаха, бусурмани, можете привітати його особисто, – безсило прошепотів Андрій пересохлими губами.
Він притиснувся плечима до прохолодної стіни й зажмурив очі. Хоч з останніх сил намагався виглядати бадьорим, це ставало все складнішим. Сильно доткала спрага, а в горлі різало від порохового диму. Кілька хвилин Андрій сидів нерухомо, потім примусив себе піднятись і піти на пошуки води. У напівтемряві мало не впав, коли зачепився ногою за чиєсь мертве тіло. Далі ступав обережніше.
Вода в козацьких фляжках закінчилася ще напередодні, тож доводилося збирати ту, що стікала по вогких стінах печери. Під ці каламутні краплі підставляли невеликі дерев'яні цеберця й порожні порохівниці. Була надія, що вглиб, де вони стояли, ядра не долетіли.
Через десяток кроків Андрій натрапив на переляканого молодика, що сидів під стіною і дрібно тремтів.
Андрій придивився до хлопчини:
– Чому тремтиш, козаче, замерз чи що?
Малий підвів очі.
– Батька Сома вбило, – відповів схлипуючи. – Он голову відірвало.
Молодик указав на нерухоме тіло, що з розкинутими руками лежало серед калюжі чорної у напівмороці печери крові. Андрій поглянув туди, куди він вказував, і відразу пригадав веселого хлопця з чорним смоляним чубом та карими, великими, як у дівчини, очима. Тепер у Петра Сома не було обличчя. Андрій похитав головою і сів біля хлопця.
– Скільки маєш років? – запитав.
– Чотирнадцять, – почув у відповідь.
– Дуже страшно?
Малий шморгнув носом і опустив очі додолу.
– Звуть як?
– Яцьком.
– Яцьком… Як пана гетьмана… Ти як тут опинився?
– Батька Сома вблагав… Возом правити дозволив…
– А-а… Ну, не тремти. Ти ж козак, тож нічого не повинен боятися на цьому світі. Бог не видасть – свиня не з'їсть, – Андрій притулився до стіни потилицею і закрив стомлені очі. Кілька хвилин мовчав. Молодик винувато шморгав носом. Раптом Андрій пригадав події кількаденної давності.
– Ти не той Яцько, під яким коня вбило, як хутір брали?
– Той, батьку.
– То ти везучий, Яцьку… Чого ж плачеш?
У відповідь тиша. Андрій на мить відчув, що діється у дитячій голові.
– Ну от що, Яцьку. Всі під Богом ходимо. Як доля писана, так і проживемо. На Січі кажуть: умів шарпати – зумій і померти не скиглячи.
Хлопець довго не відповідав, потім підняв на Андрія великі сірі очі.
– Ми всі тут погинемо?
– З чого ти взяв? – Андрій примусив себе відповісти безтурботно-веселим тоном.
– Не знаю… Їх там, як зірок на небі…
– То й що? Ми ж запорожці!
Яцько