Quo vadis. Генрик Сенкевич
Читать онлайн книгу.
остаточного. Вдайся спершу до простих, пристойних способів і залиш собі та мені час на роздуми. Мені теж Хрисотеміда здавалася донькою Юпітера, одначе я з нею не одружився – як і Нерон не одружився з Актою, хоча її зробили донькою царя Аттала. Заспокойся. Подумай про те, що, коли вона захоче заради тебе покинути дім Авла, вони не мають права її затримувати, і знай, що не тільки ти палаєш, а в ній теж Ерос запалив огонь. Я це бачив, а мені ти можеш вірити. Май терпіння. Все можна здолати, але сьогодні я вже й так занадто багато думав, це мене втомило. Зате обіцяю тобі завтра ще поміркувати про твоє кохання, і вір – Петроній не буде Петронієм, якщо не знайде якогось виходу.
Обидва помовчали. Та ось Вініцій заговорив уже спокійніше:
– Дякую тобі, й нехай Фортуна буде прихильною до тебе.
– А ти будь терплячим.
– Куди ти наказав себе віднести?
– До Хрисотеміди.
– Щасливець, ти володієш тією, котру кохаєш.
– Я? Знаєш, що мене ще тішить у Хрисотеміді? Те, що вона зраджує мене з моїм же вільновідпущеником, лютнярем Теоклом, і гадає, що я цього не бачу. Колись я кохав, а тепер мене тішить її брехня та дурість. Ходімо до неї вдвох. Якщо вона почне тебе зваблювати і креслити тобі літери на столі вмоченим у вині пальцем, пам'ятай, що я не ревнивий.
І він наказав нести їх обох до Хрисотеміди.
У передпокої Петроній, поклавши руку на плече Вініцію, раптом сказав:
– Зажди, мені здається, я знайшов спосіб.
– Нехай віддячать тобі всі боги!
– Так, так, авжеж! Гадаю, спосіб буде вірний. Чуєш, Марку?
– Прислухаюся до тебе, моя Афіно.
– Так от, через кілька днів божественна Лігія буде в твоєму домі споживати зерна Деметри.[131]
– Ти могутніший за імператора! – у захваті вигукнув Вініцій.
Розділ IV
І Петроній обіцянку виконав.
Після відвідин Хрисотеміди він, щоправда, цілісінький день проспав, одначе ввечері наказав нести себе на Палатин, де в нього відбулася довірча бесіда з Нероном, унаслідок якої наступного дня перед будинком Плавтія з'явився центуріон на чолі загону з півтора десятка преторіанців.
Часи були смутні, страшні. Такі гості бували зазвичай і вісниками смерті. Тому з хвилини, коли центуріон ударив молотком у двері Авла й доглядач будинку доповів, що воїни вже у передпокої, сум'яття запанувало тут. Уся сім'я оточила старого полководця – ніхто не мав сумніву, що небезпека насамперед загрожує йому. Обвивши руками шию чоловіка, Помпонія судорожно припала до нього, її посинілі губи, швидко ворушачись, шепотіли щось нерозбірливе; Лігія з блідим як полотно обличчям цілувала його руку, маленький Авл чіплявся за тогу, а з коридорів, із кімнат, розташованих на горішньому поверсі та призначених для прислуги, із челядні, із лазень, зі склепистих нижніх приміщень, словом, із усіх кутків будинку збігалися раби та рабині. Чулися вигуки: «Heu, heu, те miserum!»[132], жінки голосили, деякі, покривши голови хустками, вже дряпали собі щоки.
Тільки старий воїн, здавна звиклий дивитися смерті
«О, лихо мені нещасному!»