Quo vadis. Генрик Сенкевич
Читать онлайн книгу.
хотів розповісти його історію.
– Розповім в ункторії.[55]
Але в ункторії увагу Вініція привернули красиві рабині, що очікували там купальників. Дві з них, негритянки, подібні до чудових ебенових статуй, заходилися намащувати тіла чоловіків найтоншими аравійськими запашними оліями, інші, фригіянки, вправні у причісуванні, тримали в ніжних і гнучких, як змії, руках шліфовані сталеві дзеркала та гребені, ще дві, чарівні, як богині, дівчини – гречанки з острова Коса[56], вестипліки[57], чекали хвилини, коли треба буде мальовниче укласти зборки тог[58] на обох чоловіках.
– Присягаюся Зевсом Хмарозбирачем! – сказав Марк Вініцій. – Який у тебе квітник!
– А я більше дбаю про якість, аніж про кількість, – відповів Петроній. – Вся моя фамілія[59] в Римі становить не більше чотирьохсот людей, і я вважаю: хіба лише вискочкам треба більше прислуги.
– Мабуть, що й у Міднобородого немає таких прекрасних тіл, – сказав, роздуваючи ніздрі, Вініцій.
Петроній на це відповів із люб'язною недбалістю:
– Ти мій родич, і я не такий черствий чоловік, як Басс, і не такий педант, як Авл Плавтій.
Вініцій, одначе, почувши останнє ім'я, забув на мить про дівчат із Коса і, швидко поглянувши на Петронія, запитав:
– Чому тобі пригадався Авл Плавтій? Знаєш, під'їжджаючи до міста, я сильно розбив собі руку і провів у його домі більше десяти днів. Коли зі мною це сталося, Плавтій якраз проїздив дорогою, він побачив, що мені зле, і забрав мене до себе; там його раб, лікар Меріон, виходив мене. Саме про це і хотів я з тобою поговорити.
– Чого це раптом? Чи не закохався ти часом у Помпонію? Гіршого поєднання не можу собі уявити. Брр!
– Не в Помпонію, на жаль! – відповів Вініцій.
– Тоді в кого ж?
– Якби я сам знав, у кого! Та я навіть не знаю точно її імені – Лігія чи Калліна? В домі її називають Лігією, тому що вона з народу лігійців[60], і в неї є своє варварське ім'я: Калліна. Дивний дім у цих Плавтіїв! Народу багато, а тиша, мов у лісах Сублаквею[61]. Більше десяти днів я не знав, що там живе богиня. Але якось на світанні я побачив, як вона вмивалася біля фонтана в саду. І присягаюся тобі піною, з якої вродилась Афродіта, що промені пронизували її тіло наскрізь. Мені здавалося, коли зійде сонце, вона розчиниться в його світлі, як зникає з очей ранкова зірка. Відтоді я бачив її ще двічі, відтоді, повір, я не маю іншого бажання, мені не в радість усі розваги міста, я не хочу жінок, не хочу золота, не хочу коринфської бронзи, ні бурштину, ні перлів, ні вина, ні бенкетів, хочу тільки Лігію. Говорю тобі, Петронію, щиросердно, я тужу за нею, як тужив Сон, зображений на мозаїці у твоєму тепідарії, за Пасифеєю, тужу вдень і вночі.
– Якщо вона рабиня – купи її.
– Вона не рабиня.
– Хто ж вона? Вільновідпущениця Плавтія?
– Вона ніколи не була невільницею й не могла бути відпущеною на волю.
– Так хто ж вона?
– Сам не знаю – царська донька
Домашні раби називалися «фамілія».