Посол Царя Царів. Орест Сандомирський
Читать онлайн книгу.
не знає.
– Я знаю. Ти будеш моїм коханцем. І я народжу від тебе дитину, а заприсягнуся, що від чоловіка. Вдову, що має дитину, не вдасться запроторити в монастир.
– А про мене ти подумала? Жити разом ми не зможемо – сама сказала, інквізиція. І я мушу повернутися на Батьківщину.
– Мушу, бо йде рік 1638… І вже розбитий Павлюк під Кумейками…
– Як воно мені буде? Залишити дитину в чужий країні, не знати що та як?
Тихий смішок.
– Я так і думала. Не бійся, дітей не буде. Я взагалі не можу їх мати. Перевірено.
Як це можна перевірити при такому стані медицини… А! Найпростішим засобом. Не вдалося завагітніти не лише від чоловіка, але й від коханців.
Знову донеслося гарчання. Я обережно зняв з себе жіночу голову. Мені теж страшно, не тільки їй. Я встав. Олійний світильник ми не гасили – для ґнотів. Я взяв рушницю.
– Це знову не вона, – подав голос Ден.
Я повернувся на циновку.
Руки і губи валенсійки пустилися в подорож по моєму тілу.
– Я тебе рятуватиму і без цього.
У відповідь Анхель поцілувала мене, взяла мої руки і поклала їх… Є на що.
Було вже годин десять, коли нас розбудив голос Дена:
– Сигнал з човна!
Ми швидко зібралися (голому підперезатися і то довше)…
Дівчата рушили було в кущі (гм, клозет був без стінок), я спочатку не зреагував потім побіг щосили.
Вони повернули до мене здивовані обличчя, я крикнув:
– La tigre!
Вже опісля я втямив, що зробив помилку, до форми чоловічого роду припасував артикль жіночого, як наслідок, вийшло щось типу «тигра», Анхель сказала:
– C’est vrai – la tigresse [12].
Але це було за кілька хвилин, а поки що вони, перелякані, сховалися за моєю спиною.
Довелося супроводжувати.
І до човна рухалися так – дами верхи на ішаках, ми з Деном пішки, він в руках лук тримає, я рушницю.
Мене спочатку здивувало, чому човнів два, але Ден сказав:
Залишайтеся тут – пройшов на берег, поговорив, кілька китайців сіли в другий човен і попливли вниз.
Тобто вони нас не бачили.
На нашому човні залишилася жінка, яка, судячи з усього, знала Дена більш ніж добре.
Ден прив’язав довгу мотузку за ніс човна, і до сідел ішаків.
– В каюту!
Ага, місцевість населена, не треба, щоб бачили білих!
Входячи в каюту (власне кажучи, в хатинку на палубі), я подумав, що вона маленька. Ледве помістимося.
«Хіба що в два поверхи».
Мені стало боляче, бо Філіпа дала ясно зрозуміти, що вона все знає і не ревнує.
Не ревнує, тому що не любить.
Кохання до рятувальника не виникло ні в тієї, ні в іншої.
Плата за порятунок.
Власне кажучи, я був неправий.
Ми неминуче розсталися б.
Але, розуміючи це розумом, серцем я ображався.
– Зніми. – сказала Анхель. – Зніми пов’язку. Нас можеш… Від нас не треба приховувати. Нам подобається.
І вона на доказ поцілувала мене.
Човен поплив.
– Нам
«Правильно – тигриця»