Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович
Читать онлайн книгу.
ще не спить. Готує уроки.
– У тебе ще є час для занять із нею?..
Замовк, а через мить додав:
– Боже, скільки кривди я тобі й їй завдав.
– Янку! Як ти можеш говорити такі страшні речі! – здивувалася вона.
– Це правда.
– Ти сам у це не віриш. Ти дав нам стільки щастя, стільки найкрасивішого щастя!..
Він прикрив очі й прошепотів:
– Кохаю тебе, Беато, з кожним днем усе більше. І ця моя любов не дозволить мені померти.
– Ти не помреш, не можеш померти. Без тебе життя для мене було б гірше смерті. Але не треба про це говорити. Це вже минуло, дякувати Богові. Знаєш, що? Покличу Марисю. Вона так давно не бачила тебе. Дозволь!
– Не маю права. Тут повітря сповнене бактерій. Мене турбує і те, що й ти постійно ним дихаєш. Для її молоденьких легенів – це отрута.
– Нехай вона постоїть у дверях. Перекинься з нею хоча б кількома словами. Ти навіть не уявляєш, як вона про це просить.
– Добре, – погодився він.
Беата прочинила двері й гукнула:
– Марисю! Татко дозволяє тобі підійти.
– Татусю! – почувся з глибини дому радісний голос, а пізніше тупіт швидких кроків.
Дівчинка вбігла і стала нерухомо. Вже два тижні вона не бачила хворого і зміна, яка сталася з ним, ясна річ, її вразила.
– Татусь сьогодні почувається краще, – швидко мовила Беата, – але дозволяє тобі стати біля дверей. Незабаром він встане і ви знову будете разом ходити у ліс.
– Як там у тебе справи, дорога дитино? – запитав Окша.
– Дякую, татусю. А знаєте, татусю, підмило ту криву березу біля Сивого Ручаю?
– Підмило?
– Так. Микола каже, що враз перевернеться. І ще він казав, що його син, Гришко, вчора бачив чотири лосі при Гумінському броді. Йшли один за одним.
– Схоже, з Червоного лісу.
– Ага, Микола теж так думає.
– А ти ще не забула ботаніку й фізику? – запитав він з усмішкою.
– Зовсім ні, татусю! – промовила впевнено і на підтвердження почала перераховувати те, чого навчилася сама. Після короткої розмови Окша попрощався з дівчинкою, пославши їй поцілунок рукою.
Рука була худою і неприродно білою.
Коли Марися вийшла, сказав:
– Як та дівчинка росте! Тепер їй дванадцять років, а вже майже така, як ти. Наступного року будемо змушені віддати її до школи. Маю надію, що врешті княгиня здобуде дозвіл на вирубку дерев і ми тоді станемо на ноги.
– Дасть Бог. Аби лиш ти швидше одужав.
– Так, так, – признався він енергійно, – мушу поправитись і закрутитися довкола справ. Якщо вирубки не буде, я вирішив шукати іншу посаду. Важко розлучатися з Ординецькою пущею, але Марися підростає. Це важливіше.
Замислився і за хвилину запитав:
– Ти багато заплатила за ліки?
– Не турбуйся про це.
– Знаєш, я задумувався над тим, що якби зараз я помер, тобі б не багато залишилося після сплати витрат на поховання. Це мене найбільше дратує… За продані меблі