Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович
Читать онлайн книгу.
Бородань зняв шапку і став біля дверей. Собчак віддав честь і відрапортував:
– Цей чоловік прийшов найматися на роботу на тартак Гасфельда. Його прийняли, але виявилося, що у нього немає ніяких документів і він не знає, як його звати і звідки він родом.
– Зараз подивимось, – буркнув сержант Каня і кивнув рукою у бік бороданя. – Маєте якісь документи?
– Не маю.
– Собчак, обшукай його.
Дільничний поліцейський розстебнув грубу, пошарпану вдяганку, обшукав кишені, виклав перед начальником на столі все, що знайшов: невеликий дешевий складний ніж, кілька грошів, кусок шнура, два ґудзики і бляшану ложку. Обмацав халяви, але й там нічого не знайшов.
– Звідки ж ви тут узялися? Га? – спитав начальник.
– Я прийшов із Чумки у Сурському повіті.
– Із Чумки?.. А чому ви прийшли?
– По роботу. У Чумці я працював на тартаку. Його закрили. Люди казали, що тут, у Хотимові, знайду роботу і платню.
– А як звали власника тартака в Чумці?
– Фібіх.
– Ви там довго працювали?
– Пів року.
– А ви також народились у Сурському повіті?
Бородань стенув плечима.
– Не знаю. Не пам’ятаю.
Начальник грізно поглянув на нього.
– Ну, ну! Тільки не мені будете крутити голову! Писати вмієте?
– Так.
– Отже, де ви ходили до школи?
– Не знаю.
– Ваше ім’я і прізвище? – гукнув нетерпляче Каня.
Бородань мовчав.
– Ви глухий?
– Ні, пане начальнику, і не гнівайтесь на мене, бо я нічого не зробив.
– Ну, то кажіть правду!
– Правду кажу. Не знаю, як мене звати. Може, взагалі ніяк не називаюсь. Усі мене про це питають, а я не знаю.
– Знаєте що! Ніколи у вас не було документів?
– Ніколи.
– То як вас брали на роботу? Без паперів?
– У містах скрізь вимагали папери і не хотіли прийняти. А по селах то не кожен на це зважав. Ось назвуть, як хочуть, як кому вигідно, і все. Тут, у цьому тартаку, я теж назвав ім’я, яким мене в Чумці називали: Юзеф Брода. Але панові дільничному поліцейському я сам сказав, що це прізвисько. Я нічого поганого не вчинив, і сумління моє чисте.
– Побачимо.
– Пан начальник може написати до тих, де я працював. Я ні в кого нічого не вкрав.
Начальник замислився. Вже не раз у своїй практиці він мав справу з різними типами, які приховували своє прізвище і завжди називали якесь придумане. Цей же вперто твердив, що не має прізвища.
– А де ваша сім’я?
– Не маю. Не маю ніякої сім’ї, – глухо відповів бородань.
– А вас суд карав?
– Так точно.
Начальник широко розплющив очі.
– Де?
– Минулого року в Радомі, а три роки тому в Бидгощі. Один раз – на місяць, а другий – на два тижні.
– За що?
– За бродяжництво. Але несправедливо. Чи як хтось