У війни не жіноче обличчя. Светлана Алексиевич
Читать онлайн книгу.
скінчилися боєприпаси, не стало продуктів, кухню й ту розбило набоєм. Третю добу сиділи на сухарях, язики всі обдерли так, що й не повернеш ними в роті. Мою напарницю вбили, я з «новенькою» йшла на передову. І раптом бачимо – на «нейтралці» лоша. Таке гарне, хвіст у нього пухнастий. Гуляє собі спокійно, наче так і треба, наче й війни немає. І німці, чуємо, заґелґотали, його побачили. Наші солдати теж перемовляються:
– Піде. А був би добрий суп…
– З автомата на такій відстані не дістанеш.
Побачили нас:
– Снайпери йдуть. Вони його зараз… Нумо, дівчата!
Я вмить, за звичкою, націлилась і вистрілила. У лошати ноги підломилися, звалилося набік. Мені здалося, може, це вже галюцинація, але мені здалося, що воно тоненько-тоненько заіржало.
І лише після цього подумала: навіщо я це зробила? Таке гарне, а я його вбила, я його до супу! За спиною чую, хтось схлипує. Озирнулася, а це «новенька».
– Чого ти? – запитую.
– Лоша шкода, – повні очі сліз.
– Ох, яка ж бо тонка натура! А ми вже три дні голодні. Шкода, бо ще нікого не ховала. Спробуй пройти за день тридцять кілометрів із повним спорядженням, та ще голодною. Спочатку фриців треба вигнати, а потім переживати. Жаліти. Потім… Розумієш, потім…
Дивлюся на солдатів, вони ж ось щойно мене заохочували, кричали. Просили. Тільки-но… Кілька хвилин тому… Ніхто на мене не дивиться, ніби мене не помічають, кожен усунувся і своє щось робить. Курять, копають… Хтось щось точить… А мені хоч скач хоч плач! Ніби я шкуродер який, мені кого завгодно вбити неважко. А я змалку все живе любила. У нас – я вже до школи ходила – корова захворіла, і її прирізали. Я два дні плакала. Без упину. А тут – бац! – і стрельнула по беззахисному лошаті. І можна сказати… За два роки вперше лоша побачила…
Увечері несуть вечерю. Кухарі: «Ну, молодець снайпер! Сьогодні м’ясо в котлі». Поставили нам казанки і пішли. А дівчата мої сидять, до вечері не торкаються. Я зрозуміла, в чому річ: у плач – і геть із землянки… Дівчата за мною, почали мене всі разом розраджувати. Хутко розхапали свої казанки і нумо сьорбати…
Отаке було… Так… Не забудеш…
Уночі у нас, звісно, балачки. Про що ми розмовляли? Звичайно, про домівку, кожна про маму свою розповідала, у кого батько чи брати воювали. І про те, ким ми станемо після війни. Як повиходимо заміж і чи будуть чоловіки нас любити. Командир сміявся:
– Ох, дівки! Дуже ви гарні, але після війни побояться з вами одружуватися. Рука тверда, тарілкою запустиш у лоба – не промахнешся.
Я чоловіка на війні зустріла, в одному полку служили. У нього два поранення, контузія. Він війну від початку до кінця пройшов, і потім усе життя був військовим. Йому не треба пояснювати, що таке війна. Звідки я повернулася? Яка? Якщо я говорю підвищеним тоном, він або не помітить, або промовчить. А я його вибачаю. Теж навчилася. Двох дітей виростили, вони закінчили інститути. Син і донька.
А що вам іще розповісти… Ну, демобілізували