Німа смерть. Фолькер Кучер
Читать онлайн книгу.
href="#n8" type="note">[8]… Я справді не можу…
– Все гаразд. Тобі немає потреби переповідати мені свій графік.
Енґельберт Рат показав на пакет:
– Принаймні, ти отримаєш тоді наш подарунок.
Він знову сів на диван. Обидва мовчали.
З кухні долинало булькання й дзеленькання порцеляни. Все, що робила Каті, вона робила дуже голосно.
– Приємна дівчина твоя наречена, – сказав нарешті Енґельберт Рат.
– Ми не заручені.
Енґельберт Рат на якусь мить видався здивованим.
– Я, мабуть, ніколи не звикну до сучасних звичаїв, – визнав він. – Та хоч би там як, славна дівчина. Ти міг би бодай щось сказати! Я подумав, що помилився квартирою. Але фройляйн Пройснер одразу зрозуміла, хто я!
– Мабуть, тому, що знає тебе з фото, що стоїть в мене коло ліжка, на тумбочці.
Він таки дійняв його: Енґельберт Рат нарешті скривився ображено.
– Я не розумію, що відбувається, – поскаржився він. – Я в гості до сина, а він мене отак приймає!
– А чого ти очікував? Я майже рік живу в цьому місті, і ніхто з вас навіть ні разу не відвідав мене… Аж раптом ти, ні сіло ні впало, з’являєшся без попередження, і вважаєш, я маю вистелити тобі червону доріжку?
– Тому, хто мешкає в скляному будинку, не варто жбурляти камінці, – відказав Енґельберт Рат: слова його пролунали достатньо виразно, хоч він нітрохи не підвищував голос. – Чи ти сам колись гостював у нас, відколи живеш у Берліні? Ти навіть на Різдво не навідався до Кельна! Якби ти знав, скільки радости подарував би матері! Натомість ти зголошуєшся на чергування на всі свята, хоча Карл залюбки відпустив би тебе.
– Звідки тобі все це відомо? Ти шпигував за мною?
– Мені немає потреби шпигувати, щоб такі речі знати. Я таки в поліції служу.
– Чому я завжди про це забуваю?
Енґельберт Рат мав стомлений вигляд зараз, коли дивився на сина.
– Ми так рідко бачимося, Ґереоне, – мовив він. – Нам не слід щоразу сперечатися. Ти залишився моїм єдиним сином.
«Так, тому що ти відмовляєшся дати шанс Северину», – подумав Гереон.
– Навіщо ти тут? – запитав він вголос.
Енґельберт Рат учергове прочистив горло, перш, ніж говорити.
– У нас зустріч, – сказав він. – Другу потрібна твоя допомога.
– Я не пам’ятаю про жодну зустріч.
– Я вже розмовляв із фройляйн Пройснер, – кивнув Енґельберт Рат у бік кухні, де Каті, знай грюкала посудом. – Вона погодилася, щоб я тебе на пару годин викрав. Зрештою, багато часу це не забере. Ти повернешся на дев’яту тридцять. Шапку й пальто можеш лишити вдома. Нам треба у «Кайзергоф».
Саме це він так ненавидів у батькові – Енґельберт Рат мав геть усе тримати під контролем, смикати за всі нитки, знову і знову врегульовувати речі, про які його не просили. А себе Рат ненавидів іще більше за те, що проти батьківського авторитаризму завжди виявлявся настільки беззахисним. Та хоч би там як, щось у ньому блокувало будь-які спроби опору.
– Я знав, Ґереоне, що ти не підведеш мене, – сказав Енґельберт Рат, підводячись. – Якщо