Вітер у замкову шпарину. Темна вежа IV (продовження). Стивен Кинг
Читать онлайн книгу.
лише раз, а потім її треба перезаряджати через дуло порохом і шротом. Але я сказала істоті, щоб підходила. Сказала, що чекатиму, поки вона добряче наблизиться, щоб шріт не розлетівся в усі боки. – Вона відхаркнула і сплюнула на землю. – Та, певно, в цієї гидоти лишаються рештки розуму, навіть коли вона перекидається з людини на тварину, бо вона мене почула і втекла. Та перед тим, як щезнути з виду за рогом стіни, створіння обернулося і подивилося на мене. Немов позначило на майбутнє. То й нехай. Шроту для рушниці в мене більше нема й не буде, хіба що сюди забреде якийсь крамар, у якого він виявиться. Зате в мене є оце.
Еверлін підняла спідниці до коліна, і ми побачили, що на нозі в неї висів у сирівцевих піхвах різницький ніж.
– Тож нехай приходить по Еверлін, дочку Розанни.
– Ви сказали, що бачили ще щось, – нагадав я.
Вона задумливо подивилася на мене своїми блискучими чорними очима і розвернулася до жінок.
– Клеммі, Бріанно, подавайте на стіл. Фортуно, ти прокажи молитву, і неодмінно попроси в Господа прощення за своє блюзнірство, і подякуй Йому за те, що твоє серце досі б’ється.
Еверлін узяла мене за руку вище ліктя, міцно стисла, провела через ворота і підвела до криниці, де напали на безталанну Фортуну. Там ми опинилися наодинці.
– Я бачила його член, – тихо промовила вона. – Довгий і вигнутий, мов ятаган. Він смикався і був повен тієї чорної рідини, яка править тому виродку за кров… править за кров у такій його формі. Він хотів її вбити, як перед тим убив Долорес, еге ж, точно кажу. Але ще хотів трахнути. Він збирався її трахнути вже мертву.
Ми з Джеймі розділили з ними трапезу (навіть Фортуна трохи поїла), потім сіли на коней, щоб їхати в місто. Але перед тим, як ми вирушили, Еверлін підійшла до мого коня й знову до мене заговорила.
– Коли зробите свою справу, заїдьте до мене дорогою назад. У мене для тебе дещо є.
– Що саме, сей?
Вона похитала головою.
– Зараз не час. Та коли бридка тварюка буде мертва, приїжджай. – Вона взяла мою руку, піднесла до губ і поцілувала. – Я знаю, хто ти, бо чи ж мати твоя не живе в твоєму лиці? Приїзди до мене, Роланде, сину Ґабріели. Не забудь.
Не встиг я й слова мовити у відповідь, як вона відступила і прослизнула у ворота.
Головна вулиця Дебарії була широка і брукована, хоча бруківка в багатьох місцях розсипалася і з-під неї проглядав шар ґрунту. Мине не так багато років, і її не стане взагалі. Торгівля тут ще велася жваво, і судячи зі звуків, що долинали з салунів, у продавців алкоголю справи теж ішли нівроку. Та біля конов’язей ми побачили всього декілька коней і мулів. У цих краях худоба була для торгівлі та їжі, а не для того, щоб на ній їздили.
Жінка, що саме виходила з крамниці з кошиком на зігнутій руці, зупинилася і втупилася в нас. Потім розвернулась і побігла назад у крамницю, а вже звідти за нею вийшло ще кілька людей. На той час, коли ми доїхали до контори Верховного шерифа – маленької дерев’яної споруди, що тулилася збоку до