Вітер у замкову шпарину. Темна вежа IV (продовження). Стивен Кинг
Читать онлайн книгу.
Доброго чоловіка. У Ґілеаді таких людей кинули б у холодну за зраду, проте Ґілеад уже був далеко позаду. Мене прикро вразило, що відданість цих людей, яку ми колись приймали як належне, так швидко зійшла нанівець.
Першого дня нашої подорожі, за межами Бісфорда-на-Артені, де досі жило кілька родичів моєї матері, якийсь товстун жбурнув у потяг каменем. Він відскочив від зачинених дверей вагона-стайні, і я почув, як заіржали злякані коні. Товстун побачив, що ми на нього дивимося, вишкіривсь, узявся обома руками за пах і перевальцем пішов геть.
– Хтось у цих злиденних краях непогано харчується, – зауважив Джеймі, поки ми дивилися, як жирні сідниці підстрибують у старих полатаних штанях.
Наступного ранку, коли слуги поставили перед нами холодний сніданок з каші й молока, Джеймі сказав:
– Думаю, саме час, щоб ти розказав мені, навіщо ми їдемо в Дебарію.
– А можеш ти мені спершу дещо сказати? Якщо знаєш, звісно.
– Авжеж.
– Мій батько сказав, що жінки в притулку в Дебарії віддають перевагу довгій лінійці, а не чоловіку. Ти розумієш, що він мав на увазі?
Якусь мить Джеймі просто мовчки дивився на мене – наче хотів перевірити, чи не кепкую я з нього. А потім кутики його губ смикнулися. У Джеймі це означало те саме, що триматися за живіт, кататися по підлозі й реготати. Катберт Олґуд на його місці так би і вчинив.
– Це, мабуть, те, що хвойди в нижньому місті називають палкою-штрикалкою. Тобі це про щось говорить?
– Справді? І вони що… застосовують її одна з одною?
– Так кажуть, але балачки – це часто-густо лише балачки. Роланде, ти більше знаєш про жінок, ніж я. Я ніколи не лягав з жінкою. Але це нічого. З часом, думаю, все налагодиться. Розкажи, що ми будемо робити в Дебарії.
– Кажуть, що там шкуряк тероризує хороших людей. Та й поганих, мабуть, теж.
– Людина, яка перекидається на тварину?
У цьому випадку все було трохи складніше, проте суть він добре вловив. Віяв сильний вітер, люто жбурляв пригорщами солончаку в борти вагона. Після одного особливо шаленого пориву вітру маленький поїзд гойднуло в один бік. Порожні миски з-під каші зісковзнули зі столу. Добре, що ми встигли їх підхопити на льоту. Якби ми не були спроможні робити таке, навіть не задумуючись, то не отримали б своїх револьверів. Та не те щоб Джеймі надавав перевагу револьверам. Якби йому дали вибір (і час, щоб його зробити), він би потягнувся чи до лука, чи до арбалета.
– Мій батько в це не вірить, – сказав я. – Але вірить Ванней. Він…
І саме цієї миті нас швиргонуло вперед на передні сидіння. Старий слуга, котрий саме йшов проходом, щоб забрати наші миски й чашки, пролетів до самих дверей між вагоном і маленькою кухнею. Його передні зуби вилетіли з рота і впали йому на коліна. Я здригнувся.
Джеймі побіг проходом, який добряче перехилило, і опустився біля нього навколішки. Підійшовши до них, я побачив, що він тримає в руці зуби слуги – виготовлені з фарбованого дерева і зчеплені між собою