Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття. Коллектив авторов
Читать онлайн книгу.
утворена Пасічницька секція крайового господарського товариства «Сільський Господар» як професійне об’єднання пасічників Галичини. Її завданням було дбати про інтереси пасічників, допомагати в їхній організації шляхом створення пасічницьких секцій при гуртках товариства, сприяти накопиченню матеріальних засобів у веденні пасічницької праці, слідкувати за розвитком пасічництва і скеровувати його у правильне русло, пропагувати пасічницькі видання, співпрацювати з пасічницькою кооперацією, допомагати у збуті продуктів пасічництва, влаштовувати виставки, конкурси, покази, пасічницькі курси, реферати, поширювати культуру медодайних рослин.
О. Сміх-Шатківський. Батькова пасіка. 1933 р. Олія
Наприкінці XIX – на початку XX ст. бджільництво, давно втративши промисловий характер, розглядалося селянами як допоміжне заняття. Як свідчить перепис 1880 року, у Галичині нараховувалося 296 тисяч бджолосімей. Мед виготовлявся переважно на продаж у невеликій кількості. Так, за даними австрійського міністерства рільництва, 1900 року у краї виробили лише 2 540 центнерів меду. На початку минулого століття торгівля продуктами бджільництва, зокрема медом, була зосереджена в руках євреїв, які їздили по селах і за безцінь восени скуповували мед у селян, а навесні перепродували його вдвічі-втричі дорожче як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.
У другій половині XIX – на початку XX ст. на території Галичини співіснували та змінювали один одного у хронологічній послідовності різні види дорамкових (колода, дуплянка, сапетка) і рамкових (слов’яни, українські лежаки, Дадани) вуликів, що виробилися пасічниками у процесі багатовікового виробничого досвіду. Довбані вулики виготовляли з колод дубів, буків, лип, смерек, ялин, верб, тополь. Їх у народі називали «кадуби», «колоди», «кругляки», «пні». Такий вулик, установлений вертикально на підставці з каменю чи дерева, називався «стояком»; траплявся тип вулика, нахиленого під певним кутом – «лежак». У середині XIX ст. повсюдно в Галичині побутували колоди-стояки, висотою 65–155 см, шириною 30–60 см. На початку XX ст. уже переважали колоди відносно невеликих розмірів – заввишки 60–70 см, завширшки 20–50 см. У колоді прокручували отвір для вильоту комах («отвір», «вилітач», «воронку», «затвір»). Для кріплення вощини вище від відльотка встановлювали навхрест щаблі. Внизу над самим дном зроблено отвір із засувкою, потрібний для чищення вулика і вибирання меду. Зверху колоду накривали солом’яним або дерев’яним двосхилим дашком чи кружком, що затикався збоку трьома кілками. До колод, середину яких творила конусоподібна порожнина, вкладали кілька перекладин-планок («бильця», «стібки», «патички»), до яких бджоли кріпили вощину. Іноді вулик складався з двох частин розколеної колоди, яку скріплювали обручами. Традиційні колодні вулики масово проіcнували в селянських пасіках Галичини (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Покуття, Опілля) до перших десятиліть XX ст. включно.
Дуплянка – примітивний нерозбірний вулик, сильно наближений до природних умов (дупла