У засобах для підкурювання бджіл основна роль відводилася диму, який відганяє бджіл у глибину вулика, зменшуючи їхню агресивність. Практикувалося два способи отримання диму: шляхом відкритого горіння і горіння матеріалу в закритому просторі. Суть першого полягала в тому, що запалювали в руці туго скручену тканину або шматок порохна («порохня», «головенька») чи губки (висушене плодове тіло гриба-трутовика) з дерева, які добре займалися і давали не полум’я, а лише дим. Подекуди (с. Яворів Косівського р-ну, села Задубрівці і Стецева Снятинського р-ну) підкурювали бджіл запаленою губкою і порохном на глиняній підставці, яку підставляли до вулика і дмухали ротом. Цей дуже архаїчний і примітивний спосіб підкурювання бджіл гуцули використовували у 20–30-х рр., а в селах Білі Ослави Надвірнянського р-ну і Микуличин Яремчанської міськради ще навіть у 40-х рр. XX століття.

      До засобів для отримання диму, в яких горіння відбувалося у закритому просторі, належали димарі, які отримали різні назви («димар», «димач», «димник», «дмухало», «коменок», «курж», «кадило», «підкурач»). Так, на Покутті (с. Передівання Городенківського р-ну, села Перлівці і Козина Галицького р-ну), Лемківщині (Сяноцький повіт) та Опіллі (Львівщина) зафіксовано побутування традиційних керамічних підкурювачів у вигляді горшків і дзбанків з отворами для виходу диму. З кінця XIX ст. у Галичині відомі димарі з механічним роздмухуванням вогню, що відзначалися більшою ефективністю дії. У селянських пасіках обстежуваного терену димарі почали з’являтися і поступово поширюватися на початку XX ст. Це були переважно саморобні пристрої у вигляді гладунця, який часто виготовляли з бляхи, мідної гільзи чи переробленого протигазу часів Першої світової війни, з міхом зі шкіри на дерев’яних дощечках. У 1920–1930-х рр. набули розповсюдження фабричні димарі, що складалися з циліндричного корпусу з відкидним верхом і шкіряного міху, за допомогою якого підтримували горіння палива і спрямовували струмінь диму в потрібне місце.

      Невід’ємним компонентом пасічницького приладдя була помпа («сикавка») – пристосування, яким скроплювали привиті на деревах і втікаючі рої. На території Галичини використовувались помпи домашнього виробництва пасічників – різних розмірів, з конструктивно незначними відмінностями, дія яких ґрунтувалася на принципі поршня. За матеріалом виробництва їх класифікуємо на дерев’яні, бляшані і комбіновані. Так, на Коломийщині наприкінці XIX – на початку