Р. S. «Молитви» (вищенаведені) мені пощастило позаписувати, хоч і з великими труднощами та хитрощами. Баби не дають їх, бо «вони після того теряють силу»…

      Як ми колись учились

      Дуже рано починалася за старих часів професійна на селі освіта.

      Тоді вона починалася, коли Ванька або Одарочку було вже «одлучено» і коли Ванькові або Одарочці сорочка підіймалася вище того місця, про яке ви зараз думаєте, і зав’язувалася вузлом на спині.

      – Щоб не закаляло! А то воно в мене, вибачте, на втори слабеньке.

      Ванько (або Одарочка) у цей час свого віку вже міцно трималося за материну спідницю і весь час:

      – Мамо! Моні!

      – Ось не мáмай мені над душею! На ось дубця, пожени гуси за ворота. Він у мене хороший хлопець! Пожени, пожени! Мама на базар поїдуть, гостинця куплять! Отак, отак їх! Гиля, кричи, гиля! Отак! От цяця Ванько! От цяця! А Меланя кака, – вона мами не слухає! Жени! Жени!

      Це були перші й найраніші кроки нашої освіти.

      Гуси – це був перший і обов’язковий етап нашої освіти.

      Програма нашої освіти у нас на селі складалася на підставі споконвічних традицій і на підставі життєвих умов.

      Їхніми інструкціями ми керувалися, за їхніми вказівками ми йшли.

      Так, значить, перша наука – це гуси.

      Пасти гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного – це була програма нашого «технікуму», першого, сказати б, курсу.

      Коли ви цього іспиту не складете, коли у вас одберуть де-небудь у чужому просі або на чужій стерні картуза або ж ви, навчаючись поціляти, бахнете гусеня грудкою по голові і приженете додому замість восьми гусенят семеро, – крім того, що на вас буде побито нового-новісінького віника, вас ніколи не переведуть на вищий курс.

      Вищий курс – це свині.

      Самі ж ви, певна річ, розумієте, що це вже справа далеко серйозніша, ніж гуси.

      Свиню ви вже в самій сорочці не впасете. Тут уже обов’язково потрібні були штани… Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній підтяжці.

      Замість дубця потрібний невеликий кийок.

      Цю справу доручалося громадянинові від шести років. Раніше – ні. Бо тут треба було певної вже кваліфікації, а найголовніше – поважності.

      Сказати:

      – Аля! Бодай була вона тобі здохла!

      Це не те, що невинне й наївне:

      – Гиля-гиля!

      Тут уже треба було, щоб свиня почувала, що над нею є верховне начало, треба було вчасно й уміючи вхлудити її кийком, не хапаючись і не нервуючись, а свідомо своєї гідності, ніби так, між іншим, прослати на вигоні басом:

      – А куди ж ото ти пішла? Кажи, га? Куди, ря-а-а-а-ба?

      А потім солідно додати:

      – Сибірки на тебе нема!

      «Володарем» над свинями ми були до 10–11 років. Потім ішли такі «курси» вищої освіти:

      Телята.

      Вівці.

      Корови.

      Коні…

      Переступивши