Хто не ризикує. Джеффри Арчер
Читать онлайн книгу.
не впевнений, що не є наслідком однієї з таких послуг.
Вільям промовчав.
– Але щойно її краса почала в’янути, заробітки зменшилися, і батько часто зустрічав її стусанами, якщо вона поверталася додому в суботу ввечері без грошей на пляшку віскі та чергову ставку.
Потім Фред замовк, а Вільям подумав про власних батьків, які проводили суботні вечори в ресторані або театрі. Йому важко було зрозуміти тиранію домашнього насилля. Він ніколи не чув, щоб батько навіть підвищував голос у присутності його матері.
– Лондон далеко від Глазго, – сказав Вільям, сподіваючись, що це заохотить Фреда продовжити розмову.
– Для мене – надто близько, – сказав Фред та увімкнув ліхтар, який освітив алею, і молода парочка зникла. Фред усміхнувся.
– Мені було чотирнадцять, коли я втік із дому. Найнявся на перше вантажне судно і відплив. До вісімнадцяти я вже пів світу побачив і вирішив висадитися у Лондоні.
– І тоді ти пішов до поліції?
– Ні. У той час я все ще вважав їх ворогами. Я кілька місяців цупив речі з полиць супермаркетів, а зрештою став кондуктором автобуса. Потім мені це набридло, і я вирішив піти до армії або поліції. Якби співбесіда в поліції не була призначена раніше, я б уже був генералом.
– Або мертвим, – сказав Вільям, коли вони підійшли до Бартона.
– А тут, думаєш, менше шансів бути вбитим? Я втратив сім колег за останні двадцять років, а скільки ще були поранені й пішли з поліції інвалідами! В армії ти принаймні знаєш, хто твій ворог, і маєш право його вбити. Тут ми стикаємося з наркодилерами, поножівщиною, перестрілками, і все це поки суспільство вдає, ніби нічого не відбувається.
– Тоді чому ти обрав це життя, а не щось легше?
– Може, ми з тобою прийшли сюди різними шляхами, Хористе, проте у нас обох є одна спільна риса, – сказав Фред, – ми обидва трохи навіжені, але робимо те, для чого призначені. І давай подивимося правді в очі: я ніколи не мав більш захоплюючої роботи, яка б так винагороджувалася, аніж тут.
– Винагороджувалася?
– Не грошима, звісно, хоча через деякий час зарплатня стає кращою. Deprehendo Deprehensio Vitum, – сказав Фред. – Працюй щоніч, працюй щодня – і буде більше зарплатня.
Вільям розсміявся, а Фред додав:
– Не переймайся, це вся латина, яку я знаю. Найбільше я люблю цю роботу за те, що тут один день не схожий на інший. І що найважливіше, це мій дім, я тут майже всіх знаю. Тут тобі не одна велика сім’я, але це моя сім’я, і хоча я ніколи не скажу це вголос у відділку, я хочу вірити, що щось змінив.
– І твої дві подяки це підтверджують.
– І ще три відсторонення, але мені лишилося усього кілька місяців у поліції, тож я, мабуть, більше не перетну межу.
– Не хочу зменшити собі пенсію, – додав Фред, коли вони виїжджали з Бартона.
– Сьогодні тихо, – помітив Вільям.
– Вони побачили нас і зникли, як пацюки, у найближчих щілинах. І щойно ми підемо, вони повилазять. Але ж і ми не хочемо ніяких випадків у ваш останній день, чи не так, детективе?
Вільям засміявся й збирався