Професор Вільчур. Тадеуш Доленга-Мостович
Читать онлайн книгу.
знаєте, ви не можете не знати, що я вас кохаю! – не роздумуючи вигукнув він.
– Я знаю, що вам так вважається. – Вона швидко виймала скельця з мікроскопа. Зробила кілька записів на формулярі і встала.
Він перегородив їй шлях:
– Панно Люціє, ви не підете, поки не вислухаєте мене. Чому?.. У чому моя провина?
– Я ні в чому вас не звинувачую.
– Тоді чому?.. Чому ви з такою зневагою, з таким страхом, чи я знаю, сам цього не можу визначити, відштовхуєте мої почуття?
Вона скрушно похитала головою:
– Я не відкидаю цього. Я просто цього не можу прийняти, бо я не можу відповісти вам тим самим.
– Чи я цього вимагаю від вас? Чи вимагаю від вас будь-чого? Я просто хочу, щоб ви дозволили собі говорити про мою любов. Я просто хочу мати надію, що коли-небудь я заслужу на те, що й у вашому серці прокинеться, нехай там, не кохання, лише дрібка симпатії, доброзичливості, ласки…
Вона подивилася йому просто в очі.
– Пане Янеку. Хочу, щоб ви мене зрозуміли. Я відчуваю до вас велику симпатію, доброзичливість, але я знаю, що це дуже мало порівняно з тим, що я можу, що я мала б відчувати до людини, з якою б хотіла пов’язати своє життя. Я не дитина, мені вже 26 років. Ви повинні знати, що я можу на життя, на людей і на себе дивитися тверезо. Я вважаю вас найприємнішим серед моїх колег, і якщо, як ви справедливо зауважили, я так довго намагалася запобігти цій розмові, то це лише тому, що я не хочу втрачати вашу дружбу, яку дуже ціную. Але, оскільки ви змусили мене це зробити, то мій обов’язок запевнити вас, що я вас не любила, не люблю і ніколи не полюблю.
Кольський стояв блідий з якоюсь безнадійною посмішкою на губах. Жаль огорнув серце Люції.
– Мені дуже шкода, пане Янеку, – вона взяла його за руку, – але ви самі визнаєте, що я краще роблю, кажучи вам це щиро, ніж якби я обманювала вас якимись обіцянками, яких я не можу й ніколи не зможу виконати.
– Отже, ви не залишаєте мені навіть тіні надії? – тихо запитав він.
– Навіть тіні, пане Янеку. І не тримайте жалю до мене з цього приводу.
Люція зібрала зі столу формуляри і попрямувала до виходу. Коли вона була біля дверей, він вигукнув:
– Панно Люціє, ще одне питання.
Вона зупинилася.
– Ви… ви кохаєте іншого?
– Це так важливо? – спитала вона після паузи.
– Дуже важливо, – з притиском сказав Кольський.
– Так, я кохаю іншого.
– І ще одне. Ви любите… Вільчура?
Люція нічого не сказала. Кольський підійшов до неї.
– Але це безумство, панно Люціє… Зрештою, це стара людина… людина, побита життям… Що ви можете чекати від нього?.. Ви знаєте, як я шаную і обожнюю його… Я б не говорив вам цього всього, якби не усвідомлював жахливий абсурд самого поєднання: він і ви. Він, який закінчує життя, і пані, яка щойно розпочинає його. Він, у якого безперечно народилося і згасло багато почуттів, і пані, яка їх зовсім не зазнала. Це божевілля. Я його поважаю і багато чим йому завдячую, але я люблю вас і я зобов’язаний