Професор Вільчур. Тадеуш Доленга-Мостович
Читать онлайн книгу.
фігурою – напівлегендарною-напівреальною. Вона хотіла пізнавати його день за днем, так як сторінка за сторінкою розкривається розповідь про трагічні переживання улюбленого героя, історія його життя, лабіринти його душі.
З приводу різних професійних питань Люція вже кілька разів відвідувала віллу професора. Він завжди приймав її у вітальні. Цього разу вперше запросив її до кабінету. Він увімкнув світло і, нічого не сказавши, вказав на великий портрет над каміном.
З широкої сріблястої рами на Люцію споглядала великими, ніби трохи здивованими очима, красуня з русявим волоссям й дівочим овалом обличчя. Смуток ніби оповив невеликі вуста, красива витончена рука з довгими гарними пальцями безвладно лежала серед складок темного шовку сукні.
Хвиля ревнощів стисла серце Люції. Їй видалося, що ця пані на портреті у сто разів красивіша за неї, незрівнянно витонченіша і делікатніша.
– Вона мала на ім’я Беата… – почула за собою тихий голос Вільчура. – Одного разу я повернувся і застав будинок… порожнім. Вона пішла, вона покинула мене, покинула мене задля іншого, заради любові.
Люція відчула, як її серце шалено забилося. Раптово вона повернулася, схопила руку Вільчура і гарячково, несамовито плачучи, почала її цілувати, ніби тими поцілунками хотіла нагородити його за ту кривду, оту злочинну кривду, заподіяну отою…
– Що ви!.. Що ви робите! Панно Люціє! – обурено вигукнув Вільчур, раптово повернувшись до реальності. – Дайте мені спокій, це ні на що не схоже.
Він посадовив її, тремтячу від плачу, у фотель, окинув поглядом кімнату в пошуках карафки з водою. На столику біля каміна стояв коньяк. Професор налив келишок і подав Люції, звертаючись твердо й водночас ніжно, як зазвичай переконував своїх пацієнтів слухатися його:
– Випийте це зараз.
Люція послушно підкорилася його наказу і повільно заспокоїлась, а Вільчур тим часом говорив:
– Ви повинні контролювати свої нерви, шановна пані. Тримати себе в руках. Що ж ви за лікар, якщо чужі страждання виводять вас із рівноваги настільки, що в старому поштивому професорові ви раптом побачили кардинала, до руки якого припали в поцілунку? А може, таким чином ви хотіли вшанувати мою старість?.. Відібрати у мене решту ілюзій? І як ви зараз виглядаєте? Будь ласка, витріть ці непристойні сльози.
Він подав їй свого великого носовичка, а Люція, витираючи очі, все промовляла:
– Ненавиджу її… Ненавиджу…
Сидячи у фотелі вона потроху заспокоювалась.
– Ну, може, ще одну чарочку? – спитав Вільчур.
Люція заперечила порухом голови.
– Дякую і дуже перепрошую за цей спалах істерики. Поводжусь справді огидно.
– Через ввічливість і тактовність я не смію перечити, – навмисне сказав Вільчур невдоволеним тоном. – Не смію перечити. Ви поводитеся так, як анемічна учениця жіночої школи після перенесеної золотухи.
Професор хотів розсмішити дівчину,