Професор Вільчур. Тадеуш Доленга-Мостович
Читать онлайн книгу.
вдома і в результаті буду змушений просити надати операційну. Ви самі розумієте, що після моєї відставки сьогодні наражати себе на будь-які запитання, коментарі, зауваження чи навіть косі погляди було б вище моїх сил. Отже, то що ж мені залишається? Догоряти. Panis bene merentium[44]. І без масла. Бо мусите знати, що я повністю розорений. Цей будинок, в якому ми зараз перебуваємо, вже не є моєю власністю. Мене ласкаво залишили тут доживати віку…
Професор сумно посміхнувся.
– Доживати в надії, що життя скоро закінчиться.
– Я абсолютно з вами не згодна, – енергійно протестувала Люція. – Але ж вам залишається, поки ви не позбудетеся цієї, зрештою, зрозумілої дратівливості на пункті зустрічі з ними, такий величезний напрям роботи, як наукова діяльність. Університетські лекції, клініка, літературна творчість…
Вільчур задумався.
– Ні, це не в моєму характері. Я можу писати лише тоді, коли писання заповнює вільний від активної роботи час; а щодо лекцій… Дорога пані, й звідти мене вигризуть. Ні, мені нічого не залишилося. От лише як замкнутися в домі й чекати смерті. Вона ж не забариться. Так уже це в природі влаштоване, що непотрібне зникає саме собою. І я відчуваю, що я непотрібний.
– Власне, це я маю на увазі, пане професоре. Я маю на увазі те, що ви почуваєтеся непотрібним. Я хочу переконати вас, що це просто миттєвий настрій, який незабаром минеться. Я хочу переконати вас, що ваша життєва сила не ослабла, що ваша геніальність чи енергія зовсім не зменшилися. Це тимчасова депресія.
– Не вірю.
– Тож я переконаю вас.
– Яким чином?
– Ви почали ту свою велику роботу про ракові пухлини…
– Не так розпочата, як закинута. Я вже з рік до неї не зазирав. Мені замало багатьох матеріалів. Треба було б їх збирати, шукати й сортувати, і я вам скажу відверто, що не відчуваю найменшого бажання робити це.
– Тоді я допоможу вам. Я подбаю про це.
– Це була б самовідданість з вашого боку. Ви добре знаєте, панно Люціє, що я не можу прийняти таку жертву.
– Але ж це ніяка не жертва. Ви за це виділите мені частину авторського гонорару. Або, наприклад, поставите поруч зі своїм ім’ям моє. «У співпраці з доктором Люцією Канською». Така честь – не будь-що.
Після тривалого наполягання Люції Вільчур, хоч і неохоче, остаточно вирішив, і наступного дня вони розпочали працю. Зазвичай вона приходила після обіду. Разом вони працювали над рукописом, зазначали, де слід додати матеріал, вилучали бібліографічні деталі з професійних журналів. Перед вечором вони спілкувалися за кавою, після чого Люція прощалася з професором, щоб наступного дня з’явитися з пакунком нотаток чи книжок, відібраних з бібліотеки.
Робота просувалася важкувато, всупереч прогнозам Люції, депресія Вільчура не проходила. Він часто відкладав авторучку і впадав у роздуми на кілька годин, після чого вже був не в змозі не лише працювати, але навіть розмовляти з Люцією.
Одного разу вона застала його п’яним. Люція була близька відчаю,
Хліб для заслужених; перен. пенсія