Поклик пращурів. Джек Лондон
Читать онлайн книгу.
не дала результатів, і заверещав, коли Шпіц вчепився йому в бік гострими зубами. Джо, хоч як крутився Шпіц, розвертався до нього писком, шерсть на його загривку ставала дибки, вуха були притиснуті до голови, він гарчав, клацав зубами, а очі світилися диявольським блиском, уособлюючи войовничий страх. Він мав настільки жахливий вигляд, що Шпіцові довелося втриматись і не карати його; але, щоб приховати власну нерішучість, той накинувся на безвинного Біллі, який вив, і погнав бідолаху до меж табору.
До вечора Перро дістав ще одного собаку, старого хаскі, довгого та худого, з пошрамованим бійкою писком та єдиним оком, що виблискувало, попереджаючи про хоробрість і вселяючи повагу. Його звали Сол-лекс, що означає «лютий». Як і Дейв, він нічого не просив, не давав та не очікував; і коли він повільно зайшов усередину поміж собак, навіть Шпіц залишив його у спокої. Сол-лекс мав особливість, яку не пощастило відкрити Баку: той не любив, коли до нього підходили зі сліпого боку. Бак вчинив це ненавмисне і вперше зрозумів свою необережність тоді, коли Сол-лекс кинувся на нього й розпанахав плече на три дюйми по вертикалі, аж до кістки. Відтоді Бак уникав його сліпого боку, і їхні товариські стосунки до останнього не знали жодних проблем. Як і у Дейва, єдиною мрією Сол-лекса було побути на самоті; хоча, як згодом дізнався Бак, кожен з них мав й іншу, ще важливішу мрію.
Тієї ночі Бак зіткнувся з великою проблемою – де заснути? Посеред білої рівнини манив теплом намет, освітлений свічкою; й коли він, ніби так і треба, зайшов усередину, Перро та Френсіс бомбардували його лайкою і кухонним начинням, аж доки він не вийшов із заціпеніння та не врятувався ганебною втечею на холод. Там дув холодний вітер, що сильно кусав його, з особливою злістю вгризаючись у поранене плече. Бак улігся на сніг і спробував заснути, але мороз швидко змусив затремтіти. Нещасний та похмурий, він вештався серед численних тентів і лише бачив, що кожне місце є так само холодним, як і попереднє. Тут і там на нього кидалися розлючені собаки, але він наїжачував шерсть на загривку і гарчав (бо швидко цього навчився), і вони дозволяли йому пройти без перешкод.
Зрештою йому спала на думку ідея. Він повернувся, щоб побачити, як врятувалися від холоду товариші по команді. На його здивування, вони зникли. Він знову бродив величезним табором, шукаючи їх, і знову повертався. Невже вони в наметі? Ні, цього не може бути, інакше б його не вигнали. То де ж вони? Опустивши хвіст і тремтячи всім тілом, дуже безпомічний, він безцільно колував побіля намету. Раптом під його передніми лапами сніг розійшовся, і Бак упав униз. Щось закрутилося в нього під лапами. Пес відстрибнув, наїжачившись і загарчавши, побоюючись невидимого та невідомого. Але дружній гавкіт заспокоїв його, і він повернувся з’ясувати, що й до чого. Потік теплого повітря досягнув його ніздрів, і Бак побачив, що під снігом, затишно скрутившись калачиком, лежить Біллі. Той примирливо заскавучав, зарухався, звиваючись і показуючи добрі наміри, й навіть наважився лизнути Баків писок теплим та