Нарада закінчилася. Дощ не вщухав. Валландер пішов по куртку. Удвох вони поїхали в його автомашині до центру.

      – Як подорож? – поцікавилася Анн-Брітт, коли авто зупинилося перед світлофором біля лікарні.

      – Я побачив Сикстинську каплицю, – відповів Курт, вдивляючись у пелену дощу. – Весь тиждень відчувалося, що мій батько в доброму гуморі.

      – Мабуть, гарно ви відпочили, – сказала вона.

      Авто рушило на зелене світло. Анн-Брітт показувала дорогу до крамниці.

      – Як тут у вас? – запитав Курт.

      – За тиждень нічого не змінилося. Усе тихо та спокійно.

      – А як наша нова начальниця?

      – Нині вона у Стокгольмі обговорює пропозиції про скорочення видатків на поліцію. Здається, вона непогана. Принаймні не гірша від Б’єрка.

      Курт зиркнув на неї.

      – Я ніколи б не подумав, що він тобі подобається.

      – Він старався, як міг. Чого ще вимагати?

      – Нічого, – згодився Курт. – Нічого більш.

      Вони зупинилися на розі вулиць Вестра-Валльґатан і Поттмакарґренд. Квіткова крамниця називалася «Цимбія». Вивіска з цією назвою вигойдувалася під поривами вітру. Вони сиділи в машині. Анн-Брітт дала Куртові кілька аркушів у пластиковій папці. Переглядаючи їх, він слухав пояснення.

      – Власник «Цимбії» зветься Єста Рунфельдт. Він виїхав із міста. У п’ятницю, близько дев’ятої ранку, продавщиця увійшла до крамниці й побачила, що розбито шибку у вікні, яке виходить на задвірок. Осколки лежали зовні і всередині. На підлозі були сліди крові. Нічого не вкрадено, бо на ніч звідти забирають весь виторг. Продавщиця зателефонувала в поліцію о дев’ятій годині три хвилини. Кілька хвилин по десятій я приїхала туди. Усе було так, як вона сказала. Розбите вікно. Плями крові на підлозі. Нічого не вкрадено. Якась дивовижа.

      Курт задумався.

      – Ні одної квітки не вкрали? – спитав він.

      – Це ствердила продавщиця.

      – Хто б міг запам’ятати, скільки рослин стоїть у кожній вазі?

      Він віддав папку з паперами.

      – Можемо звернутися до неї самої, – відповіла Анн-Брітт. – Крамниця відчинена.

      Валландер відчинив двері. Теленькнув старосвітський дзвоник. Запахи навіяли спогади про римські сади. Клієнтів не було. Із підсобної кімнати вийшла жінка років п’ятдесяти й кивнула їм.

      – Я привела свого колегу, – озвалася Геґлунд.

      Валландер привітався.

      – Я читала про вас у газетах, – сказала жінка.

      – Сподіваюся, нічого поганого там не було, – відказав він.

      – Не було, – запевнила жінка. – Тільки добрі слова.

      Ще в машині Валландер дізнався з нотаток