Химерниця. Олена Печорна
Читать онлайн книгу.
Воно їй навіть сниться. Щоночі. І так дивно, сон завжди однаковий. Руся стоїть біля нічної води. На ній – довгий сарафан, аж до п’ят, і п’яти босі. Руся це точно знає, адже завжди прокидається… у тому місці, коли її ноги лиже суцільна темрява, а в обличчя дихає щось велетенське й солоне. Може, це воно і є… Середземне море? Правда, зранку відчуття, наче бачилась із невидимим ворогом, а у Русланчиному випадку – це хвороба легень. Гамартома.
Треба ж, звучить все одно що нічне жахіття. Хоча перекладається просто й лаконічно – дефект. Отака вона, Руслана, дефективна. З самого народження. Правда, дізналася про вроджену аномалію аж у сімнадцять. Буває, і пізніше дізнаються. Принаймні так лікар казав. Руся, приміром, флюорографії ніколи не робила – не доводилось, хоча з бронхітів не вилазила. «Переросте» казали, а батьки щороку на море возили… Чорне. Задишка? Турбувала час від часу. Проте з Русьчиним гемоглобіном непритомніти можна тричі на день, що вже про задишку говорити. Минеться. Ну, боліло іноді в грудях зліва. А в кого не болить? «Втюрилась, еге? Зізнавайся, в кого?» Руся відмахувалась і від уявного сердечного болю, і від настирливої однокласниці Свєтки, для якої звичайна чихачка – вияв неземної пристрасті, як мінімум. А потім… Потім сталося те, що сталося.
Був урок фізкультури. Ранок, сонце. Їх уперше вивели на стадіон – складати залікові нормативи з бігу. Руся памʼятає, що кущі бузку поблизу стадіону вже мали повні пазухи бруньок, а залишки снігу де-не-де повільно стікали водою. Весна. Хтось із хлопців піджартовував над дівчачим гуртом, що ті схожі на зграйку папуг, яких необачно випустили з клітки. Особливо дісталось Свєтці – вона вміла вирізнитись бомбезним макіяжем.
– Хлопці, зараз папужка злетить. Дивіться! Ців-ців-ців…
Але Свєтка не побігла, відмазалась критичними днями, як завжди. Русьці теж не хотілося, і недарма. Забіг планувався на довгу дистанцію, у три кола, а вона ніколи таких не любила – «здихляччя» далеко не забіжить. Власне, далеко і не довелось, бо вже на другому колі раптовий кашель склав навпіл і Руська почала харкати кровʼю. Вона корчилась на біговій доріжці, наче пришпилена недолуга гусінь, ані вдихнути, ні слова вимовити, довкруж юрмились перелякані однокласники, навіть Свєтка Попова прибігла, забувши про свої критичні дні:
– Русь… ти чого? Русько…
У Івана Петровича, вчителя «глибоко» пенсійного віку, зрадницьки тремтів голос і… пальці – з першого разу не вдалося… викликати швидку. Господи, де воно все поділося? Уроки, домашка, приколи однокласників. Зжерла хронічна болячка і не вдавилася.
Спершу необхідно визначити ступінь загрози. Про це торочили геть усі спеціалісти, наче зомбовані. Виявляється, з деякими доброякісними пухлинами живуть усе життя. Правда-правда. Що ж. Визначали… і тут, і там, і сям – чотири лікарні змінили, включно зі столичними. Руська тільки й встигала діставати й ховати зубну щітку та гребінець, а домашні капці «жили» в рюкзаку поруч із косметичкою й підзарядкою для мобільника зо два тижні точно. Здавалося, дрібниці, з ким не буває. Наковтається пігулочок, отримає в одне місце те, що треба отримати, походить у фізкабінет – та й по всьому, життя триває, весна квітує. А потім… одного ранку Руслана