Химерниця. Олена Печорна
Читать онлайн книгу.
у вікно.
– Збирайтесь. Час.
Чоловік і собі подивився. Встиг помітити недопалок свічки на облущеному підвіконні, а потім нічогісінько збагнути не міг.
З-за сосен спершу з’явився чорний кінь, за ним – віз, а на возі баби у хустках, що квітки барвисті. Між квіток, по вуха в сіні, колихався його персональний водій Васильович і хвацько підкручував вуса, пускаючи бісики то одній молодиці, то другій. Жіноцтво цвіло й пахло, ледь пісень не співало… весільних.
– Нінко, гальмуй.
Пишногруда Нінка вчепилась у віжки:
– Тпру-у-у, Шурхіт. Приїхали.
Васильович усміхався і, певно, вже й думати забув, куди їхав, за ким, нащо. Його ідилію порушила друга квіточка Галька:
– Ось де Шептулиха жила, бачте? А теперечки дівка тут господарює. Тільки… глядіть, дивна вона, чудна.
Васильович сопів, роздивляючись хатину, що гриба-поганку.
– А тут жити можна?
Нінка шкірила рівні рядочки зубів:
– Отож. Ні світла, ні газу. Дев’ятнадцяте століття.
– А… звуть як химерницю вашу?
– Яка ж вона наша? Дика дівка. Інгою кличуть. А прізвища, їй-богу, не знаю. Галько, а ти?
– Еге. Та вона ж приблуда. Не з наших. Звідки? Це хіба у сільського голови спитати. Томка, здається, персональними даними цікавилась.
– Кру-кру!!!
Жінки, мов за командою, позадирали голови, а Васильович сплюнув у свіжу калюжу:
– Знову він. Крук цей.
– Еге. Аж мороз шкірою.
– Свят! Свят! Свят! Захисти і помилуй від нечисті.
– Здоровенькі були, тітко Галю. І вам, Ніно, не хворіти.
Жінки з переляку ледве з воза не зіскочили.
– І тобі день добрий.
– Інго, теє… Ми у справі. До тебе цієї ночі подорожній не прибився часом? Важний мужчина. Аж із Городового.
Дівчина всміхалась:
– Еге. Але на возі он гарніший качається. Нащо вам мій?
Галька сопла під носа:
– Отож… Попереджали ми, що чудна дівка. Ось вам і маєш…
Інга підійшла ближче, торкнулась густої гриви коня, і той вдоволено захрипів у крихітну долоньку. Васильович тим часом намагався з воза зіскочити, а дівча зиркнуло на нього з-під чорних брів й прошепотіло-виспівало:
– Тобі кермо треба кинути. Стережись заліза.
Заблимав і голову в плечі увібрав з несподіванки.
– А онуку перекажи, щоб з травичкою зав’язував. Бо ніхто не порятує. Ні гроші, ні зв’язки твої. Згине хлопець.
Васильович ще глибше у віз пірнув, за сіном й не видко бідолахи. Якби не баби, то хтозна, щоб та відьма йому заподіяла, та жіноцтво встряло вчасно:
– Інго, ти кажи, де гостя поділа.
– Еге.
Дівчина стенула плечима, і бабка у волоссі сонячні зайчики пустила ледь не на все подвір’я. Чи ж бо галявину? Бо яке в лісі подвір’я? Загорожі й тієї нема.
– Снідає гість ваш. Заходьте.
Захитали головами:
– Сама клич.
– Еге. Чого ми по чужих хатах вештатися будемо?
Інга в долоні сплеснула, а з верховіття каменем упав птах, залопотів, вітер здійняв і на плече всівся.
– Кру-кру…
– Та