Усміхнулась,

      Прихилилась головкою

      Та й ніби заснула.

      «Бач, Оксано, я жартую,

      А ти й справді плачеш.

      Ну, не плач же, глянь на мене:

      Завтра не побачиш.

      Завтра буду я далеко,

      Далеко, Оксано…

      Завтра вночі у Чигрині

      Свячений достану.

      Дасть він мені срібло-злото,

      Дасть він мені славу;

      Одягну тебе, обую,

      Посажу, як паву,

      На дзиґлику, як гетьманшу,

      Та й дивитись буду;

      Поки не вмру, дивитимусь».

      «А може, й забудеш?

      Розбагатієш, у Київ

      Поїдеш з панами,

      Найдеш собі шляхтяночку,

      Забудеш Оксану!»

      «Хіба краща є за тебе?»

      «Може, й є – не знаю».

      «Гнівиш Бога, моє серце:

      Кращої немає

      Ні на небі, ні за небом,

      Ні за синім морем

      Нема кращої за тебе!»

      «Що се ти говориш?

      Схаменися!»

      «Правду, рибко!»

      Та й знову, та й знову.

      Довго вони, як бачите,

      Меж мови-розмови

      Цілувались, обнімались

      З усієї сили;

      То плакали, то божились,

      То ще раз божились.

      Їй Ярема розказував,

      Як жить вони будуть

      Укупочці, як золото

      І долю добуде,

      Як виріжуть гайдамаки

      Ляхів в Україні,

      Як він буде панувати,

      Коли не загине.

      Аж обридло, слухаючи,

      Далебі, дівчата!

      «Ото який! Мов і справді

      Обридло!»