Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський
Читать онлайн книгу.
тільки дві грядочки.
Вона таємниче осміхалась і поблажливо хитала головою:
– Не журись… То вже моя голова в тім…
В неділю вона ходила в ліс, де стояли готові зруби, оглядала їх, вибирала кращий матеріал, розмірковувала і розпитувала про ціни в лісників.
Вертала додому задумана, з очима, втупленими кудись у простір, гладила Гафійку по голові і часом усміхалась сама до себе.
Вона якось ходила навіть на ярмарок, а потому судили Маланку на селі: певно, баба має гроші, та лише таїться з тим, бо все вешталась по ярмарку та торгувала підсвинка.
Якось надвечір Маланка вийшла з хати і наткнулась на Гафійку, що стояла притулена до відвірка.
– Ти що тут робиш? – поспитала вона її, але, глянувши на Гафійку, Маланка так і зомліла. – А що тобі таке?
Гафійка не одповідала. Вона стояла зігнута, бліда, аж чорна, і тремтіла.
– Що з тобою? – допитувалась Маланка і взяла Гафійку за холодні руки.
Гафійка мовчала і тіпалась, як у пропасниці. Маланка завела її до хати і кинулась світити світло. Бліде світло ще чорніші тіні поклало на її виду, широко відкриті жахом очі заблищали, як скляні. Маланка зовсім перелякалась. Посадила Гафійку на піл і почала тремтячими руками обмацувати її лице, голову.
– Що тобі? Налякалася? Болить що?
Відповіді не було. Тільки під руками в Маланки тіпалось холодне тіло.
Маланка почала гукати Андрія. Та Андрія десь не було.
Маланці заходило в голову, що сталося з Гафійкою. Наврочив хто? Налякав? Підвіяло? Куди вона ходила? Де була? Що ж це, Господи, подіялось дівчині! Коли б хоч сказала, коли б промовила, а то мовчить, як нежива…
Скляні очі і чорний, схудлий зразу вид лякав Маланку, і вона почала сама труситись над Гафійкою, хрестячи її всю дрібними хрестами.
На щастя, надходив Андрій. Він був веселий чи напідпитку, бо говорив голосно і зворушено:
– Ну, так і є… я ще тоді казав… Наїхали і забрали…
Маланка зашипіла на його:
– Де ти волочишся?
– Де ж? На вулиці. Дивився, як вели Марка Гущу… Наїхали і забрали. Догрався. Я б такого, пане добродзею, за шию та на галузку. Коротка справа…
З полу почувся стогін.
– Цить! – накинулась на Андрія Маланка. – Бачиш, заслабла… Біжи зараз по Мар’яну… може, відшепче, підкурить чи переполох викачає… не знати, що їй таке. Ну, біжи ж швидше…
Андрій подавсь до шептухи.
Мар’яна, мабуть, помогла, бо за два дні Гафійка підвелась. Худа, жовта, аж чорна, немов удовиця, сумна і мовчазна. Вона все тікала з хати, щоб не бути вкупі зі старими. Найбільше уникала батька, немов боялась його. На самоті плакала. І думала, думала, аж їй тісно ставало від думок…
Не все горе, бували й радощі.
Після довгого літнього дня, коли сонце сідає, а розпечена земля поволі скидає з себе золоті шати, коли на бліде, втомлене днем небо з’являються крадькома несміливі зорі, в останньому промінні сонця