Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський

Читать онлайн книгу.

Fata morgana (збірник) - Михайло Коцюбинський


Скачать книгу
А горба не заробиш? Гляди! Кому черево наросте аж вище носа, а тобі жили тягтиме, пропади воно прахом…

      – Чекайте, Хомо…

      – …Бодай би взялось вогнем та розвіялось попелом разом з людською кривдою…

      – Чекайте ж бо, Хомо…

      – Чого чекати? Він дума – ґуральня. Домовину тобі готують – чотири дошки та яму. Та й вже.

      – А, які ж бо ви, Хомо…

      Але Гудзя годі було спинити. Він гнав, наче з горба.

      – От взяв би – р-раз, р-раз, розвалив би к бісовій мамі, зрівняв би з землею, щоб і пам’ять пропала на віки вічні…

      Хома махав руками і тупав ногою. Кожна зморшка на безвусому виді скакала у нього, і видко було, як під старою свиткою корчилось тіло, наче пружина.

      Андрій з ляком дивився на Гудзя. Він навіть язика забув у роті.

      Що се з Хомою? І що він каже? Треба ж із чогось жити… Хіба краще отим, що крутяться на латочці поля і не зберуть, буває, навіть насіння? Або тому, що закопає силу у панські лани, а прийде слабість, каліцтво чи старість, то здохне, як пес під плотом? I що-бо він каже, Господи Боже…

      Але Хома помалу одходив. Злість і прокльони розсипались раптом в хриплий, застуджений сміх…

      – Ха-ха! Ну, ставиш пиво? Твій могорич. Гайда до Менделя.

      Андрій посміхнувсь винувато. Чому б не поставить? Ой, як би охоче він сам напився на радощах пива, та…

      – Вірите, Хомо…

      – Ну, ну… не маєш? Чорт із тобою… теж «фабрикант»! Я йду…

      Андрій дивився у спину Хомі, але перше ніж зникла похила фігура, затихло шипіння зелених гадючок, погасли пекучі слова і одно тільки дзвеніло в Андрієвих грудях – ґуральня!

      Він хотів ще раз почути те слово. Стояв перед прикажчиком і м’яв шапку в руках.

      – Ґуральня буде?

      – Ґуральня.

      От. Тепер вже напевно. Він почув гордість, самоповагу, наче не панич Льольо, а сам він оживить мертві стіни сахарні, пустить в рух колеса, паси, машини і людську силу.

      Село, хлібороби, земля…

      Яке все бідне, злиденне…

      Кроти! Залізли на зиму у білі нори, а прийде весна, почнуть мучити землю, різати груди. Дай, земле, покорму! А земля стогне, пісна, безсила, подерта на латочки. І замість покорму дає свою кров. Не хліб, а кукіль родить, будяки, хопту. Годуйся!..

      А тим часом голодний зростає, множиться, корчиться, як гадюка, порубана на шматочки.

      Намножилось вас. Хоч би милосердний Господь порідив вас війною, або мором яким. Може б, легше було на світі…

      Ну, а йому що? Він не має землі. Ґуральня дасть йому хліб… Хома каже дурниці.

      І ти, Маласю, дурно сміялась. Казав Андрій Волик – буде ґуральня, – і буде…

* * *

      Гафійка увійшла в хату і притулила до печі замерзлi руки.

      – Забула, що піч холодна, – винувато посміхнулась вона.

      Маланка обернула до неї червоні очі.

      – З ким розмовляла у сінях?

      – Прокіп приходив.

      Прокіп! З того часу, як він оженився, Маланка не могла чути його наймення.

      – Чого йому треба?

      – До мене приходив.

      – До тебе? Чого?

      – Книжки


Скачать книгу