Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський
Читать онлайн книгу.
у свято… бач, процвітають на ниві, неначе мак…»
Вранці Маланка – кого стріла – питала:
– Не знати, будуть землю ділити?
Ковалиху і ту зачепила:
– Чули, серце, скоро землю нам мають давати…
– Аякже, Маласю, чула. Аякже. Тільки в людей і розмови, одним тільки живуть, одним і дишуть. Мій ще з зими купив у пана одну десятину; завдаток дав, а далі не хоче платити. «Нащо, – каже, – маю викидать гроші, коли однаково земля буде моя. Нехай пропадає завдаток». А мені шкода й завдатку. Осе! Щоб за своє та ще й платити. І копійки не дам. Нападаюсь на свого, щоб одібрав, а він не хоче. «Що з воза впало, те, – каже, – пропало». Будуть, будуть ділити. Вам більше прийдеться, бо ви безземельні. Коли б тільки справедливо ділили, щоб люди не бились поміж собою…
– Ой, коли б то дав милосердний… Звісно, люди – божі собаки, гризуться. Спасибі вам, серце, за добре слово. Хай вам Господь помагає, де тільки лицем обернетесь…
Маланчине серце топилось, як віск. Їй навіть чудно, що з ковалихою вони часто у сварці.
Марія сплеснула в долоні.
– Глядіть, і дядько Панас прийшли послухать!
– Хіба не можна? Може, тут щось погане говорять?
Низька корячкувата постать спинилась на хатнім порозі, переставила довгий ціпок з корою у хату і, спершись на нього, щулила очі. Здавалось, вербовий пень витяг з землі своє коріння та причвалав між люди, цупкий, битий негодою, з духом землі, на якій ріс. Стара Кандзюбиха кликала брата:
– Заходь, заходь у хату.
Всі повернули до Панаса обличчя, а чужий раптом замовк, поклав руки на стіл і закліпав очима.
Панас все ще роздивлявся по хаті.
– Щось у вас світло погано горить, не розберу я зразу… Але він вже пізнав. Коло Гафійки сидів Олекса Безик, якого на селі звали Півтора Лиха. Він мав дітей, як маку, і ані клаптика поля. В кутку підпирав стіни високий Семен Мажуга, з запалими грудьми та довгорукий, весь як складаний ножик. Він тільки й жив з того, що на клишоногій кобилі возив євреїв на вокзал. Були тут Іван Короткий і Іван Редька, Олександр Дейнека та Сава Гурчин – всі безземельні або такі, що їх земля не могла згодувати.
Тоді Панас переставив через поріг свої чоботища, в яких, певно, більше було онуччя, ніж ніг, і примостився біля Марії.
– А хто ж той чорнявий, що за столом?
– Се чоловік з Ямищ, – пояснила Марія і обернула до чужого зацікавлений вид.
– Розказуйте далі, – попрохала вона.
Той перестав кліпать очима. І всі обернулись до нього.
– Ну, значить, зібрались ми зараз на зборню, староста з нами, так і так, пишіть приговор. Ми, ямищани, пристали на те, що ніхто з нас не буде робити в пана по давній ціні. Тепер піший робочий – рубель, а кінний – два. Робочий день має бути коротший на четвертину…
– Ого!
– Цитьте! Нехай говорить…
– Жати за шостий, а не десятий сніп, молотити за восьму, а не тринадцяту мірку…
Осе так добре! Голови по кутках закивали, а довгорукий Мажуга, на знак повної згоди, складався і розкладався,