Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський
Читать онлайн книгу.Кандзюба, вернувшись од сестри з Пісок, оповідав:
– Приходжу в село, день будній, а люди до церкви. Спинили й питають: хто і чого, за чим прийшов, до кого. Оглядають, наче я злодій. Ну, добре. Швагер теж в церкві. Сестра ледве на ногах встоїть, очі червоні та каламутні. Ах, Боже… Що тобі, кажу, слаба? А вона в плач. «Не слаба, – каже, – боюся». Од безсоння звелась. П’яту ніч не спимо, не гасимо світла, пильнуєм, щоб не здрімати. Ждемо паліїв». Кого ждете? «Голоти. Переказали: ждіть нас, будем палити. Щоб не було ні бідних, ані багатих, самі середні. Страх боре людей. Ще вдень – нічого, видко, хто йде, хто їде, а прийде ніч – стережемся. Вчора вийшов мій на село, вже сонце сідало, коли скаче щось верхи. Він на дзвіницю зараз, ударив в дзвони. У мене так серце і впало. Ніхто, як палії. Збіглися люди, постягали тих з коней, зв’язали і повели на зборню: «Палити хочете нас? Бий їх!» – Ті в крик: «Ми самі їдемо, – кажуть, – за паліями, що повтікали». Ніхто не вірить. «Та вже церковний староста, – каже, – урятував. Якби не пізнав, було б вже по їх».
Розповідає сестра, а сама аж трясеться. Ах Боже…
А тут швагер прийшов із церкви. Круги під очима, видко, зморився. «Ну, добре. Яке у вас свято сьогодні?» – питаю. «Свята нема, а люди молебень найняли, щоб одвернув Бог од лиха. Одна надія на Бога…»
Сидимо, розмовляєм про се, про те, а швагер й кивне головою – куняє. Сестра теж ледве продере очі, щоб кинути слово. Ну, добре. Вже смеркло – який тепер день, – повечеряли ми, світло горить. Пора б і спати – не сплять. Вийшов я з хати – на селі світиться скрізь, ніхто не лягає… Ах Боже… Так якось моторошно, лячно мені. А наші сидять. Шеберхне під лавою миша, а вони вже наставлять вуха. Нерано, вже й пізні ляги минули – не сплять. Чуємо – півні співають, а в вікно видко, як серед ночі блимає світло скрізь по селу. Коли раптом щось – лусь! Стрельнув хтось з рушниці. Так по селу й покотилось. Ну, добре. Сестра прикипіла до місця, тільки руками вхопилась за груди, а швагер зірвався – і в сіни. Вхопив залізні вила – і далі. А я за ним. Біжу і бачу, як з хат вибігає народ, в руках – хто що попав… Ах, Боже… Куди бігти? Де? Хто стріляв? Вибігли за село – якісь люди стоять. Не питали, а кинулись бити. Били на смерть, куди попало, аж поки не одігнали. До самого світу ніхто вже не спав, а вранці пішли оглядати. Вісім лежало готових, один був ще теплий, стогнав… Ах Боже…
Призначено було зійтись на майдані, до зборні. Гуща прийшов раніше. Він тривожно блукав під ґанком і все виглядав. Прокіп був уже тут.
– Не сходяться щось, – турбувався Марко.
– Ще рано, надійдуть.
Однак і Прокіп був неспокійний. Нелегко було утихомирить народ. Навкруги були погроми, пожежі, що пронеслись по селах палаючим вітром і все захопили в свому вихрі. Люди не хотіли одрізнятись од інших, своїх сусідів, і багато треба було роботи, щоб спинить рух. Але Гуща і Прокіп перемогли. Вони довели людям, що не треба палити та руйнувати народне добро. Не пан ставив будинки. Мужичі руки складали до бруса брус, до балки балку, і все те мусить тепер служити на користь людям. Сьогодні мало рішитись, за ким перемога – за ними, чи за Хомою, який підбивав нищити все і все палити.
Народ