Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський
Читать онлайн книгу.
Багачі так налякались, так налякались. Мій хазяїн ходив, як ніч, навіть їсти покинув. Покладе ложку – не можу, каже. І все боїться.
– А батькові твому і досі досадно, що я не в Сибіру?
Гафійка вся стрепенулась.
– Де там! Як сталось з татом нещастя – змінилися зовсім. Правду, кажуть, говорив Гуща… Добре, що ти вже прийшов. Тепер нам легше буде….
– Кому се «нам»?
Тоді Гафійка розказала Маркові, як вони цілу зиму збирались, як Прокіп приносив з міста книжки і листочки, скільки до них пристало народу. Навіть Прокопів дядько Панас. Розкажіть, каже, про тих демократів…
Гафійка розсипалась сміхом на згадку про дядька Панаса:
– Такий кумедний!
Марко взяв її руку в свою.
– Хороша ти.
Гафійка зашарілась вся, навіть поночі видко було.
– Що – я…
Коло Гущі скоро скупчилась молодь. Од нього вперше почули, що села скрізь гуртуються в спілки. Довгими осінніми вечорами велись безконечні розмови та суперечки. В своїм невеличкім гурточку він завів новину – гуртову працю. Разом орали і молотили – і все виходило краще та швидше у них, ніж у людей. Якось сама собою перевелась на селі п’яна парубоча сваволя, бійки та нічний галас. Ті, що недавно робили бешкет, тепер втяглись в роботу, в гуртове читання. Навіть старі хвалили Гущу. Вони ходили розпитать в нього, чи скоро буде нарізка. Він, певно, знає. Марко сміявся. Ніхто з доброї волі землі не дасть. Як! Не будуть землю ділити? Що ж тоді буде? Що їм робити?
Тільки панський пастух Хома мав завжди готову одповідь:
– Як «що робити»? Бити. Не лишити і на насіння… Андрій з-за плечей Хоми здіймав скалічену руку, сварився нею й верещав:
– Бити й палити. Як хочеш, пане добродзею, покушать меду, викури бджіл…
Кого їм слухать?
Гуща говорить про спілку, Прокіп про волю, а Хома радить бити й палити.
Панас Кандзюба, важкий і сірий у своїй свиті, як скиба, одвалена плугом, сіяв очами нудьгу питання: кудою йти? де правди шукати?
Він нікому не вірив:
– Хіба мужик знає?
Якби прийшов хтось інший, видющий, простягнув руку, показав шлях.
А мужик? Що знає мужик? Одна на йому шкура, та й та в латках.
Щоночі тепер пожежі. Як тільки смеркне і чорне небо щільно укриє землю, далекий обрій враз розцвітає червоним сяйвом і до самого рання осінні хмари – наче троянди. Інколи сяйво далеке, ледве помітне, чуже, наче місяць там сходить, а часом спахне під самим селом, аж хати рожевіють і жевріють вікна.
Вийде Маланка з хати, сховає руки під фартушину й задивиться на пожежу. Що горить? Де? Люди не сплять, хоч пора б вже їм спати. Стоять під ворітьми, читають небесні знаки. Пливуть голоси з пітьми, хто знає чиї, і гинуть у пітьмі.
– Пан в Переорках горить.
– Де там! Десь ближче – так, у Млинищах або у Рудці.
– Підпалено, видко…
Собаки виють скрізь по дворах, і сумно і моторошно осінньої ночі.
– Вчора горіла економія в Гуті.
– А позавчора клуні хтось підпалив…
– Згоріла, кажуть, дощенту – сам попілець.
Траплялось, вогонь подавав звістку вогню. Як тільки займеться десь небо