Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський
Читать онлайн книгу.
Хома відходить під другий стіг, спокійно і діловито. Блимне на мить і знову щезне.
Скінчив нарешті.
Тепер він хоче дивитись.
Ляга животом на отаву, кладе голову на долоні й чекає.
Стоги виразно чорніють, навіть заплющивши очі, Хома їх бачить; потому вкриваються димом і стають легкі і рухливі.
Дрібні вогні починають гратись під ними, як діти в червоних спідничках. Вони скачуть по боках і лізуть нагору, а чорна маса то гнеться під ними, то виросте раптом, немов намагається знятись і полетіти.
Голова Хоми важко лежить на долонях. Дивний спокій сповня його тіло, тільки глибоко десь, на самому споді у грудях, хробачком корчиться сміх.
Стоги тим часом ростуть. Дим розгортає крила і пориває з собою вогонь. Се вже не діти в червоних спідничках. Се щось велике, завзяте, сердитий звір, що хоче скинуть з грудей вагу, що простягає спідсподу лаби з синіми жилами, душить й підгортає під себе. Роззявляє криваву пащу й жере. Рве зубом й лютує.
Ворог скорився, а він все ще пирска зірками, як слиною кіт, все диха синім вогнем та хлюпає полум’ям в береги чорної ночі.
Хома тихенько сміється. Смішок добувсь йому з горла і покотився по зморшках обличчя, і наче легше від того зробилося, наче випік вогонь у грудях болюче місце.
Вогонь! Червоний, веселий, чистий.
Ще недавно лежав він у темній коробці, холодний і непомітний, наче Хома на світі, а тепер мститься за людську кривду.
Гори, гори…
Хомині очі теж мечуть іскри. Якби могли, вони б все спалили, усе спопелили – сіно, хліб панський, будинки, саму землю обняли б вогнем.
Бо воно грішне… Все грішне на проклятій землі… Все грішне, тільки вогонь святий. Тільки один вогонь. Сам Бог у гніву кида вогонь на землю.
Ти збираєш добро з поту та сліз, з людської кривди, а вогонь впав – і де те все? Шукай у хмарі, порпайся в попелі… Ха-ха!..
Лиха радість наливає Хомине серце. Йому хочеться встати, крикнуть, зареготатись, зілляти регіт з вогнем. Але щось його держить, щось в’яже з вогнем – і здається, що, коли встане або не буде дивитись, стоги погаснуть і не будуть горіти.
Стоги нарешті в’януть. Покірні, тихі, вони рівно палають, як свічі у церкві. Низькі хмари рожевіють на небі, далечінь тріпа чорним крилом, наче кажан.
Тіні копиць полохливо тремтять на осяяній луці.
Сіно дотліває поволі. Часом бухне з тріском сніп іскор або вітер зірве напівзотлілий віхоть та розмече зірками.
Од села чутно далекій гомін. «Се, певно, йдуть рятувати, – дума Хома важко й байдуже. Йому не хочеться встати. – Спіймають? Ну що ж, нехай…»
Все ближче, ближче гомін. Вже чутно, як гейкають люди, як сапають коні і одкидають землю позад себе копита.
Хома нарешті встає. Розминає залежане тіло і ліниво, поволі, весь кострубатий і чорний, відходить у пітьму.
Збирали пізні гречки, коли в селі несподівано з’явився Гуща. Його не зразу впізнали. Він обріс бородою, став старший і наче трохи чужий. Гущу прийняли добре. Міцно і довго парубки трясли йому руку, якось по-новому