Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський
Читать онлайн книгу.
Сидить попліч, наче дуб вріс у землю, а під ноги йому покірно котять жовті хвилі лани, і навіть сонце в покорі стелиться долом.
Андрій забув жалітись. Він тільки дивиться й слуха.
– Поглянь на мене, а я на тебе. Ти мені сивий волос покажеш, своє каліцтво, а я тобі що? Може, душу свою, що закопав у гної, як глядів панську худобу! Я там все закопав, чим горіла душа, а ти один з другим дививсь та мовчав, бодай ви поніміли навіки всі догола, кроти сліпі…
Овва! А що зміг би Андрій? Чим винні люди?
Хома встромляє в Андрієві очі свої, каламутні. Гострий, колючий сміх креше з них іскри, а насподі сіро-жовтої гущі почина вже кипіти.
Андрій не може змигнути, йому моторошно.
Хома мовчить, та Андрій чує, що сміх клекоче в Хомі, як вода в казані.
Сміх вирвався врешті, і прижмурилось сонце.
І раптом велике, гаряче обличчя присунулось близько, до самого вуха Андрія, війнуло жаром. Слова полетіли так швидко, що він їх ледве ловив:
– Не міг? Ні, брешеш, міг. Бачиш – лани… пшениця – як море… панське багатство… А ти узяв сірник – один з коробки сірник – і полетіли в небо дими, а на землі лишився сам попілець… Бачиш – будинки, палаци, повно худоби, добра… А ти прийшов маленький, сірий, як мишача тінь, – і за тобою тільки вугілля…
Хома говорить все швидше і швидше, рве слово, свистить і клекоче.
– Од пана до пана… з ґуральні в сахарню… з кубла в кубло. Скрізь, де людська кривда гніздо собі звила, аж поки не стане гола земля…
Андрієві очі лізуть на лоба, а за плечима – мурахи.
– Чуєш? – свистить Хома. – Тільки гола земля та сонце…
Хома божевільний… Що він говорить?
Андрієві треба щось одповісти, та язик, полохливий, мов заєць, тіка кудись в горло.
Повернувся нарешті, але виходить зовсім не те, що треба.
– Бог з вами, Хомо. Хіба таке можна робити?
Хома дивиться мовчки, потому цідить до нього згори вдолину, наче межи очі плює:
– Хам ти… Червак… Гний, пропадай, щоб і слід твій загинув, так наче ніколи тебе не було…
– Овва! Які ж бо ви, Хомо…
Але Хома не слуха. Встає, високий, лютий, і йде в пшеницю, як в воду, а Андрій прилип до землі, неначе торішній зогнилий листок.
Економ світить до пана чолом, а на бронзовім обличчі, де завжди блукало сонце, пан бачить якийсь неспокій.
– А що там, Яне?
– Прошу пана, сьогодні не можна почати жнива.
– А то чому? Хіба Ян не загадував вчора?
– Ціле село оббігав, прошу ласкавого пана, та ніхто на роботу не вийшов. Не хочуть жати по нашій ціні.
– Як то не хочуть?
Пан стрепенувся. Забастовка? У нього?
Пан чує образу. Він знає, що по селах були забастовки, але щоб в нього, коли він завжди був добрий для хлопа, не раз дарував спаш, а його жінка ніколи не одмовляла хорим в порошках хіни, олійку і арніковій примочці… Він ще раз хоче почути:
– Ян каже – не хочуть?
– Так, прошу пана.
Звичайна справа. Масти хлопа хоч медом, він вкусить, наче гадюка.
Пан