Камінний хрест (збірник). Василь Стефаник
Читать онлайн книгу.
вам кажу, як з каміня, за той ґрейцір!
– Всьо перевекслювалоси. Таже давно і цеї худоби не було видко. Тепер худоба сама періста – тиролська, а давно була сама біла. Я ще не такий дуже давний ґазда, а по жінці взєв-єм такі білі воли, як сніг, а роги мали такі, що в ворота не влізалиси. То, бувало, так бігли, як коні. А як їхав-єм до міста, то-м дзумбелав. Казали, що то була венгерська худоба, як ніби за цу кажуть, що тиролська. Та й тогди була тана худоба, де-де-де-е!
– Тано продавалоси та й тано куповалоси, але ліпше було. Аді, таже то не лиш худоба інакша настала, а свині ж давно такі були? Були, видите, усілякої масті, і шерсть по них довга, і драганисті на ногах, а теперішні самі білі і гладкі. То як станеш на свинцькі торговиці, то так ними усіяно, як білим цвітом. Лиш мазурі помежи них з черевами походжають.
– То є, відай, усякий ґатунок. А ніби люди всі однакі? Якось був-єм у Коломиї та й дивлюси – йде якесь таке, як дідько, Господи мні прости! Чорне лице геть цалком і руки. Гадаю собі: та цес аби де став уночі на мості, та й би кождому треба воду освітити. Та бо бігме! Якись жидок казав, що то такі люди є під сонцем.
– Та вже певне, що є усякий ґатунок. Мій Василь, як був у Відні при воську, то казав, що видів такі свині, що ані вух, ані рийки, ані ніг не видко, лиш таки толуб.
– Є всього на світі, а біди найбільше…
Бесіда станула, бо війт надійшов.
– Та що, май, чувати в місті, віте?
– Коби гроші, то в місті би добре… Виджу, пани лиш зайдуть на ресторацію та й п’ють та поїдають що найліпше і гроші мають. Коби хоть на тиждень перекинутиси в пана! – говорив війт.
– Як у якого пана. Бо є такі, що на соломі сплють, а зубами обіскаютьси. Зверхи камазелька, а сорочки нема. Лиш притулить на груди трошки полотенца – та й убрав-си! А не один такий голоден, що би макух їв, – казав Проць, що давно у дворі служив.
– Та ще був-єм у секретаря із-за тої толоки. Щось він мені там белендів та й каже, що коби, каже, у вашім селі менше люди тих казетів на пошті спроваджували. То, каже, ошуканство. Мужиків, каже, є щось дуже багато. То як лиш дваціта пайка дасть по левові за казету, та й си зробля тисічі тисіченні гроший задурно, запусто. Такий панок, каже, все сам понаписує, тумана пустить, замастить, загладить, а мужики дурні, каже, читають та аж облизують-си, що панцьке поле на люди перейде.
– А ви, певне, стояли та потакували? – питав молодий радний Петро Антонів.
– Ні, брав-єм си з ним за барки за якогось там латюгу, що туманить людий! Добре ксьондз із Грушевої казав, що нарід даєси на підмову всяким кримінальникам, а потім, каже, прийде що до чого, а вони ізнирли, а дурний нарід сидить по арештах. А то ж мало попосочили та покалічили?! Я лиш не люблю, як мені хто під ніс підкидає. Ніби я громаду продав або зрадив? Ніби пхаюси у вібір? Вібираєте, кого хочете, а я стою на боці.
– Ви би си пхали, але ми кличимо: ацю! Ви би ще й дітем ковбаси принесли додому, – говорив Петро Антонів.
– Мовч, – закричав війт, – мовч, бо ті скажу закувати, ти, шмаркачу! Та дивітьси, ґазди, ци я з ним свині пас?
– Ви