Камінний хрест (збірник). Василь Стефаник

Читать онлайн книгу.

Камінний хрест (збірник) - Василь Стефаник


Скачать книгу
ногами по грубій верстві пороху і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти.

      – Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порєдно спарить. Але я собі заберу волося так, як жовнір, та й буде мені ліпше йти.

      Поклав обід на дорогу і збирав волосся на верх голови, аби приложити його капелюхом і виглядати, як обстрижений жовнір. Очі сміялися, підскочив і покотився дальше. Та волосся з-під широкого капелюха зсунулося на потилицю.

      – Це пустий капелюх, най-но як я си найму, та я тогди собі капелюшок…

      Лише облизався. Пройшовши шмат дороги, він знов поставив обід на землю.

      – Я змалюю собі велике колесо із шпицями.

      Сів насеред дороги в порох і обводив довкола себе палицю, потім рисував проміні в колесі. Далі зірвався, перескочив поза обод і побіг дуже зрадуваний.

      До кожних воріт закрадався, зазирав, чи нема на подвір’ю пса, і аж тоді борзенько перебігав. З одного обістя вибіг пес і пустився за ним. Семенко співорив, зверещав і сів з обідом. Палиця також впала на дорогу. Довгенько скулений сидів, чекав пса, аби кусав. Потім зважився подивити і побачив над собою чорного пса, що спокійно стояв коло нього.

      – На, на, ціган, на кулеші, але не кусай, бо болить дуже, та й штроф твій ґазда буде платити. То він тобі ноги поломить за той штроф.

      Щипав з платка кулеші, метав псові по куснику і сміявся, що він на воздусі хапає. Пес мав отворену морду, і він собі рот отворив.

      – А ти чий, шибенику, що пси по дорогах годуєш, а в поле що понесеш?

      І якась жінка гупнула його в шию.

      – А-як, ви ще бийте, як пес хотів мене роздерти!

      – А ти чий, такий чемний?

      – Я Івана Петрового, але мама мали дитину та й слабі, а я мусю нести обід, а мене пси кусають, а ви ще б’єте…

      – Ой, яке я тебе била… Куди ж ти несеш їсти?

      – Дєдеві несу на лан коло ставу.

      – Іди зо мнов, бідо, бо я також несу туди обід.

      Пішли разом.

      – А хто обід варив?

      – Мама варила, бо я ще не вмію, а Марія і Катерина ще менші від мене.

      – Та не слаба мама?

      – Чому не слабі, так си кочєють по землі, так стогнуть, що аж! Але я за них робю…

      – Ото ти робітник!

      – Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану запитайтеси мами, який я розумний! Я оченаш знаю цілий…

      Жінка засміялася, а Семенко здвигнув плечима і замовк. За ним біг пес, а він нібито кидав йому кулеші і загулював іти за собою.

IV

      Три дні опісля.

      Посеред хати сидів Семенко і сестри і корито з маленькою дитиною стояло. Коло них миска з зеленими, накришеними огірками і хліб. На постелі лежала їх мама, обложена зеленими вербовими галузками. Над нею сипів рій мух.

      – Понаїдайтеси та й тихо сидіть, бо я понесу дитину до Василихи, аби поплекала. Дєдя казали, аби нести рано, в полуднє і надвечір, а увечір вони самі вже прийдуть.

      – Семенку, не переломи дитину.

      – Я гадав, що ви спали. Дєдя казали давати вам студеної води і булку їсти. Марія така чемна, то вона тоту булку уфатила і вкусила вже раз. Але я набив та й відоймив. Мете їсти?

      – Не хочу.

      – Дєдя


Скачать книгу