Камінний хрест (збірник). Василь Стефаник
Читать онлайн книгу.
шиєю. У руках держить чорний хрест і все глядить на нього. За ним такі самі чотири хлопчики несуть трунву. На її вічку білий, тоненький хресток, а ціла вона синя. В головах трунви прибитий віночок із жовто-брудних цвітів. З отих самих, що ростуть попри камінях на подвір’ях каменичних. Такий віночок, як колачик бідного мужика, що дає в церкві за простибіг.
За трунвою плететься кілька жінок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малі, погаслі свічки. Під пахами несуть напівзів’ялі вазоники. То ті марні цвіти, що ніколи сонця задосить не мають і все з одного боку брудно-зелені, а з другого ясно-жовті.
Під ногами мокре каміння, і мряка непорушна висить у воздусі.
Одна жінка плаче, а друга їй каже:
– Як був здоровий, то грався цілий день коло моєї будки. Порпався заєдно у тім рівці, що дощ викопав довкола будки, і витягав всякі камінчики. Курятко без квочки, ну, кажу вам, як курятко. І не брешу вам, але правду говорю, що кождого дня я вибирала черствіші булки і кликала його до будки. Він сідав коло мене і їв. Як він красно їв! Ручки такі маленькі, а він ними щипав мацінькі крішки та в ротик, у ротик. Най Бог запише мені лише ті булки, що я йому надавала…
Жінка плаче дальше.
– Осінь, осінь його доконала, сирий люфт і студінь. Бо ви цілий день не бували в хаті, а його різало без вас та й зарізало. А я приходила до него і свіженькі булки приносила, але він вже не їв. Водиці йому треба було раз по раз. Лежав, як рибка, і все ротик роззявляв. Потім посинів геть, а пашіло від него вогнем! Як би хто під ним вогонь розіклав, а його кісточки, як полінця, накидав, аби горіли…
Йдуть усі помучені, зів’ялі, сіру мряку хрестом прорізують.
– Але він умер, відай, від тої канапи, що на ній лежав. Відки ви таку канапу дістали? Бігме, така, як гріб з подертих міхів. На такій канапі може здоровий умерти. Я би боялася тої канапи, якби-м сама з нею лишилася. Втекла би-м або порубала би-м, ні, я би її в хаті не тримала!
– То канапа його тата, він на ній родився, то спадок. Як вибирався з першого поверха, то нам її лишив.
– А де ж він тепер?
– Не знаю…
Маленький похорон завертає в другу вулицю. Чорний хрест обвився сивими цяточками мряки, хлопчики померзли, і баби ледво лізуть.
Йдуть серединою вулиці, як подерті тіні, чужі і не знайомі з ніким.
А цвинтар буде, лиш його крізь сіру мряку не видко.
Сон[37]
Спав твердо.
Ліс шумів, стогнав, тонкі шепти рвалися з маленьких галузок і падали разом із змерзлим інеєм. Так, якби маленькі дзвіночки падали.
Вітер вив, як гнаний пес.
Небо чисте, задубіле, а місяць такий на нім ясний, як на Різдво.
Третильник спав твердо. Головою сперся на свою купу кукурудзів, а ногами на дві панські. Чорне волосся посивіло від інею, руда сардачина побіліла, моцні руки не чули зимна, а лице, спалене вітром, поцегліло.
Балакав крізь сон і за кожним словом випускав з уст сніп білої пари. Голос його йшов з вітром до ліса і бився довго від одного дерева до другого.
– Не рунтай тото, бо воно зароблене,
Новелу створено приблизно в 1900 році і вперше надруковано в збірці «Дорога» (с. 57–59) з присвятою Б. Лепкому, близькому товаришеві В. Стефаника й авторові численних статей і спогадів про нього.