Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
Читать онлайн книгу.
забралися всі троє, так і пропали. Я боюся, щоби не перестудилася в своїй легкій одежі.
– Лишіть їх, панно Маріє! – перебила тітка скоро. – Лишіть їх! Не знаєте? Молодіж чується свобіднішою, коли не бачить надзорців над собою! Нехай бавляться! Лишіть їх, пане Орядин!
Орядин склонився мовчки, а я закусила уста, на котрі закрався на силу усміх. Мені говорила тітка неустанно, що оставатися дівчатам без старших в товаристві молодих мужчин – то найгрубше переступство супроти доброго смаку, а тут…
– Еге! пане Studiosus![20] – почувся десь за моїми плечима немилий голос професора Лордена. – Це справді ви, Орядин?
– А я, я! – відповів цей, обзираючись з немалим зчудуванням і мов немило вражений.
– Гм, з Морави? Гм, та чому не подасте їй (він кивнув головою на мене), тій Лореляй, рам'я[21]?
– Які вже в вас дивні вигади, пане професоре! – вмішалась тітка. – Вже цілком перехрестили нашу Наталочку… ха-ха-ха!
– Еге, гм, еге! – воркотів він під носом, підкручуючи свої сивіючі вуса і не зводячи з мене ані на хвилину своїх блискучих малих очей.
Відопхана тітчиним сміхом і тим його поглядом, відвернулась я від цілого товариства і пішла звільна вперед. За кілька хвилин опинився й Орядин біля мене.
– Їй-богу! – говорив, ступаючи скоро поруч мене, – і не надіявся ніколи побачити тут оцеї мумії з Р. Що він тут робить?
– Він у нас. Приїхав на кілька днів до вуйка. А ви знали його теж давніше?
– Чи я знав! Він був моїм професором. Ми ненавиділися – страх! Я його за те, що «пік» за греку[22], а він мене, як говорив, за мою «зухвалість». Як же він вам, подобається? – І при цих своїх послідніх словах розсміявся сам.
– Несимпатичний. Робить враження причаєного; впрочім, не люблю оставатися з ним сама.
Він усміхнувся, поглянувши десь далеко вперед себе.
– Причаєного, кажете. Це було би ще о нім лагідно сказано. Він чоловік без серця, без душі, мстивий, а до того, консерватист до смішності. Не знаєте, чи живе ще його жінка?
– Живе. Але він жалівся, що дуже хора і що пробуває вже довший час з дитиною у своїх родичів.
– Бідна! Вона була така гарна й така лагідна. Він коли тільки прийшов зі школи в злім настрої, то все починав з нею сварку. Ми, хлопці, всі о тім знали. Вже замучив її, мабуть, зовсім; їй і так не було багато потрібно, вона була ніжна, мов та павутинка…
– Вона має бути далеко молодша від нього, – споминав вуйко.
– Молодша. Він оженився трохи пізно. Чи ви розмовляли з ним довше?
– Ні, а потім… мені не хочеться того слухати, що він мені говорить!
– Він зве вас Лореляй, – закинув Орядин.
– І не мав що ліпшого придумати! – відповіла я мимоволі сердито. – От… німець!
Він усміхнувся.
– Не говорити б нам ліпше о чім іншім? – спитала я.
– I я так думаю. Не люблю про нього згадувати. Може би, ми де-небудь сіли? Город малий, приходиться лиш другим
Студент
Рам'я, рамено – рука.
Грека – грецька мова.