Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
Читать онлайн книгу.
Лена вже й так мовчала.
Я також замовкла.
В моїм умі товпились чудні думки, змагалися різні голоси, а проміж них виринав він раз по раз, говорячи, що обставини творять з чоловіка те, чим він є.
Я би вірила йому; ах, я би вірила йому!..
На заході, саме над Чорним яром і над великанською горою, подобаючою на піраміду й зарослою лісом, палало небо червонявим золотом. А там далі, де Зубчаста Лиса злучалася з білявою скалою, там стелилися по небі прозорі, зеленяво-сині пасма хмарок…
Воздух напоєний пахучою свіжістю, а земля ще дише вогкістю, викликаною коротким наглим дощем…
В моїм серці немов весна прокинулася; сама дивуюся своїй веселості, любуюся сама веселим сміхом своїм.
Я знов його бачила. Чула голос його знов. Обмінялася знов думками з ним… Ах, я тому така весела!
Але чому він при Зоні так здержується, а Лену чому майже ігнорує? Зо мною він знов інший. Весело-зворушений, слідить за кожним рухом і словом моїм. Часом мішається. Тоді й мені стає ніяково і я паленію…
Інтелігенція нашого містечка давала на добродійну ціль концерт (у користь убогих дітей), і, на бажання вуйка, ми мусили всі на нім явитися.
– Концерти снуються людям по голові, – нарікала тітка сердито, – і то не скорше або пізніше, лише саме в той вечір, коли я мала собі ладити білля до прання! Що мені до того? Якого лиха мені там іти?
Це тикалося вуйка, що стояв перед дзеркалом, силуючись зав'язати святочну краватку «по-людськи». Я сиділа неспостережена в тій самій кімнаті й пришивала щось до сукні.
– Скажи сам, Мілечку, що має мій дім при тій афері шукати? Чи я маю тут у школах діти, чи що? Впрочім, концертовий комітет забув, що й Лена грає на фортеп'яні та співає. Ти, правда, не завважав того; тобі взагалі було і є байдуже, що світ гадає про талант і прикмети твоїх дітей. Коли подумаю, що такий зарозумілець, як он той (вона повела згірдливо головою в сторону, де мешкав надлісничий), нині виступає, а про моїх дітей, зовсім не таких, як він, з цілком іншою генеалогією, забули, – коли подумаю це, то мене зараз корчі беруть!
І мовби ті корчі справді брали її, притисла руку під серце, а уста викривила болісно.
– Годі ж бо, годі, Павлинко! – успокоював вуйко, котрого серце було вже зворушене. – Чого іритуватися без потреби? Нехай він виступає собі і сто разів по концертах, все ж таки він останеться тим, ким є, сином простого музиканта, все ж таки він не рівня нашим дітям. Мене лише гніває, що на нього звернули зараз увагу і що тим чином скріпили його зарозумілість. Я був би його не запросив до участі в концерті. Нехай би грав і так, як сам Паганіні! Я би його тим покарав за зарозумілість. Але наші людиська добрі, вважали вже на старого Маєвського та й, певно, тому запросили.
– І мене лише тото одно помиряє з ними, – відповіла тітка вже спокійніше і, приступивши до вуйка, зав'язала святочну краватку сама, як звичайно.
– По концерті будуть і танці, мамочко! – кликнула Лена з побічної кімнати. – Правду сказавши, мене то обійшло зовсім мало, що я не буду