Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
Читать онлайн книгу.
відповідати йому грубістю. Він… він ніколи мене не образив ані словом, ані поведениям…
– Ха-ха-ха! – розсміялася вона своїм звичайним сміхом; а того сміху було доволі, щоби мене вивести з рівноваги.
– І ти справді така наївна, може, гадаєш, що він любиться в тобі, тому що з тобою балакає, і що він, може, тому з тобою й ожениться!
– Тітко! – вирвалися з жахом слова з моїх уст, і гаряча полумінь обілляла мене. – Тіточко, я цього ніколи, ніколи не гадала!
– Ага! Не гадала? Хто би тобі повірив! Чому ж ти почервоніла як буряк, коли не гадала? Скажи: чому?
Я чула, як спаленіла ще більше і як слова оборони застрягли мені в горлі.
– Видиш? – глумилась вона. – Я знала, що говорила!
– Тіточко, ви не маєте ніколи наді мною милосердя!
– Що? – скричала. – Ти говориш мені такі слова? Мені, що, власне, я змилосердилася над тобою і стала тобі другою матір'ю? Що було би нині з тебе, якби не я? Невдячна ти! В тебе нема серця, ти навіть не знаєш, що ти говориш!
– Чому би не знала, тіточко? Знаю!
Вона засміялася так, як перше, а вуйко обізвався журливо:
– Ти все ліпше знаєш від тіточки, Наталко, все що до крихітки. Тому завдаєш їй неустанно жалю твоїм премудрим поведениям. Не знаю, звідки набралося в тебе стільки того розуму. Іди! іди й поглянь в дзеркало, щоби ти знала, як злість і впертість окрашають дівоче лице. Ти гадаєш, що то добре, що ти слухаєш тільки свого власного розуму, що робиш тітці все наперекір? Ти повинна йти насліпо за її приказами, не повинна й писнути! Все, що вона робить, робить з планом; а тепер іди й принеси мені з кишені моєї буденної камізельки оленеву шкірку до окуляр. Але ні, погоди!.. Чи ти знаєш, хто Орядин є? Знаєш, наприклад, що то таке соціалізм? Доки він нічого певного в руках не має, доти він нуль і доти не повинен ані женитися, ані дівчині про любов говорити. Це теж якісь передчасні зворушення, котрі я зовсім не похваляю. Як буде вже мати свій кусень хліба, тоді най приходить; а тепер – іди!
Я пішла.
– Ти бачив її очі, Мілечку? – чула я ще. – Бачив, як побіліла? Імпертинентне[38], завзяте сотворіння!
. . .…..
Орядин брав дійсно участь в концерті. Грав на скрипці якусь чудову угорську фантазію в супроводі фортеп'яна.
На мене має музика ще з дитинства сильний вплив, і я була би найщасливішою людиною в світі, коли би мене були музики вчили. Та ба!
Але я любуюся і грою других. П'ю-упоююсь нею, мов любощами живої істоти. Плачу з незглибимого смутку і кріпшаю. Справді, я кріпшаю, почувши голос музики. Відчуваю, як з нею враз піднімаються якісь голоси в моїй душі і, злившись з нею водно, дзвенять одною піснею. Тоді здається мені, що це пісня моєї істоти…
Я не могла під час його гри відірвати від нього погляду.
Як же прегарно грав він, а й сам який був гарний!
Моє серце рвалося до нього, обнімало його! Чи його? Чи ним викликану прекрасну гармонію? Цього я вже не знала виразно. Знала лише те, що серце моє було переповнене чимсь сильним і що тому він був винен! А він, мабуть, відчув мій погляд, відгадав. Раз мусив на хвилину в грі станути. Під час того звернув голову саме в ту сторону, де
Імпертинентний – нахабний, зухвалий.