Людина (збірник). Ольга Кобилянська
Читать онлайн книгу.
xlink:href="#n_23" type="note">[23] відогравати якусь роль. Я тебе встидаюсь, – кричав, – встидаюсь, кажу тобі!
Вона лиш поблідла, і очі її здавались більшими; опроче осталась, як і перше, спокійною.
– Годі мені вам помогти, тату, – відповіла вона. – Позаяк предложення поважного чоловіка не можу прийняти і не хочу, щоби моя особа була тягарем для вас, буду для того на себе сама заробляти. Як вам і другим ся справа представляється, не можу я, розуміється, знати; однак інакше поступати також не можу.
– Ти, однак, мусиш, коли я кажу! – кликнув голосно, грубо. – В останній хвилині пізнаєш ти ще, що батько – голова родини, що його воля – воля всіх!
– Чому якраз в тім випадку? – питала Олена, і її великі очі зачали миготіти.
– Бо – ти дурна, і я собі того бажаю!
Вона здвигнула плечима і легко усміхнулася.
– Ніхто не є управнений мати бажання, котрі в житті другого мали би відогравати якусь рішаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були зреалізовані. Я їх не можу визнавати. Сама єсьм, тату! Сама, як птиця, як деревина в лісі. Маю сама право йти за собою або проти себе. Для того кажу раз назавсіди, що не вийду за К-го і що ніколи, ніколи не буду жити брехнею…
– Позавтра він тобі освідчиться, і ти приймеш його! – говорив він біля неї засапаним голосом.
– Позавтра довідається, що не стану його жінкою…
– Олено, змилуйся над твоєю нещасною матір’ю, наберись розуму, – побивалась радникова.
– Маєте ви, може, наді мною милосердя? – питала вона з несказанним огірченням. – Бере, може, хто мою думку і чуття на розвагу? Наче якусь штучну механічну пружину натягали б ви мене і пристосовували до обставин! Я, однак, не дамся до сього ужити! Ніяка сила світу не стопче в мені мислячої самостійної людини, а коли б вам те прецінь удалося, тоді успокійтесь… Тоді… я – не я…
– Яка подяка за мої безсонні ночі, за мою муку, мою любов материнську! – стогнала радникова. – Що живе в твоїм безталаннім серці!
– Правда, мамо, і те, що виплекалось…
– Прокляття на тебе, невдячна гадюко! – засичав радник.
Вона збиралась до відходу, однак на ті його слова задержалася. Звернувши легко голову, глянула на нього із співчуттям.
– Ваші слова, тату, мене не болять… – говорила. – Вам і не слід інакше говорити, лиш так, як дух, котрий вас дотепер провадив, вами володів, вам і велить говорити. На мене не має він ні впливу ніякого, ні сили. Вважаю його лише нездоровою, брудною силою, котра не має розуміння чистого шляхетного чувства; тій силі в грязі гаразд, вона рада б усе їй противне загарбати у свій круговорот і приглушити. Іду, – говорила вона дальше, – не маємо собі більше нічого сказати. А так як справи стоять, не будемо мати і на будучину собі нічого сказати, ані розумітися не будемо.
– Я тобі маю лише стільки сказати, – кричав радник, – що позавтра приймаю освідчення К-го. Ти ще неповнолітня, а тепер – іди!
Вона знову станула, наче прикована, а її очі засвітились чудно.
– Так? – сказала протяжно. Хотіла ще щось сказати, однак, надумавшись трохи, замовчала. Теє «щось», що доктор порівнював із помішанням, показалось